Свічка долі догорає,
воском білим сивина
і онуків - пташок зграя...
думу думає стара.
А була й вона дитина –
босонога і швидка,
не боліла тоді спина,
не боліла і душа.
І із часом розквітала
в ній дівоча та краса,
всіх увагу привертала
її русая коса.
Парубки ламали очі,
задивившись на красу,
толочили в літні ночі
коло хати їй траву.
Й вона вибрала одного,
згодом були і свати,
і весілля гучне було –
так у парі зажили...
А з роками діти-квіти
непомітно підросли,
вже пора і їх дружити:
дочки дві і два сини.
Час рікою протікає
і дивується стара:
ось онуків – пташок зграя,
лиш вона не молода.
Куди ж молодість тікає? –
ще ж здається не жилА...
та свічка долі догорає
й воском білим сивина...