Тепло прощальне бабиного літа
запало в серце криком журавлиним,
відлуння щастя, наче сніг торішній,
щеміло в грудях спомином тужливим.
Ушите небо тонким павутинням
у грішну землю – вишивки осінні,
як струни скрипки, що бринять од вітру,
лиш струни ті од віку стали білі.
Чому схотілось в тиші загубитись? –
пожовклий лист, як пляма в моїй долі,
а серце так вітрам моє відкрите,
як віт обійми, коли дерева голі...
Тепло втішає бабиного літа –
остання крапля трункового меду,
в осінніх щоках яблука сміються –
здається й щастя більшого не треба...