Думки вголос.
Рано вранці небораки
Вже вставали в поле сиве.
А над головою граки
Все шукали твар-поживу.
Ще із вчора не лягала
Матір-трудівниця.
У очах стояли сльози,
Як вода в криниці.
Підем браття, підем сестри
У поле колюче,
На хлібець собі шукати,
Під сонцем пекучим.
А як колоска не найдем –
То попухнуть ноги,
Попухнуть і затерпнуть
Й впадуть на підлогу.
І не буде плакать мати,
Й батько не заплаче.
Бо заклякло серце з горя,
Не кричить, не плаче.
А так ось припав я
До неба обличчям,
І досі не знаю
Помер чи живу.
Віднині вже знаю:
Не каюсь, не мучусь.
Хоч їжі не маю,
У рай відлітаю…
… вже скоро до мене усі мої рідні6
Матуся і батько, і сестри прийдуть,
Радітимуть разом і житимуть разом,
І неньчині сльози спливуть.
ЦЕ місце, зізнаюсь, уперше я бачу,
ТУТ гарно… здається, це рай!
Чому ж тільки з радості я ще не плачу,
Чому серце крається вкрай?..
Біжу, сестро, біжу…
Іде війна, а люд страждає,
Здається, вже останнє доживає.
Збирає голод те останнє,
Коли ж доба відродження настане?
… біжать стежиною брат і сестра,
І він від неї мало відстає:
- Чекай, сестро, та почекай,
Тут голод нас вже не найде.
- Іван, не знаєш ти, тварюка ця
Усюди настига людей,
Ходім хутчіш, бо як зміюка
Він хапає нас діток, як мишей.
Біжи скоріше, голубе, біжи,
Наздоганяй мене, бо голод переборе.
Біжиш, Іване, ти біжиш?
- Біжу, сестро, біжу, наздоганяю.
- Іване, бачиш ти його позад себе,
Чи не хапає він тебе за руки,
Чи не вмовля спинитися тебе,
Чи не відчув поки біжиш ти муки?
Біжиш, Івасику, біжиш?
- Біжу, біжу, наздоганяю.
- А пам’ятаєш як матуся…
- Не згадуй ти про неї – розревуся…
- Не плач, милесенький, не схлипуй,
А краще пісеньку наспівуй.
Біжиш, Іванку, ще біжиш?
Тиша. Ніхто не відмовляє.
- Іване, любий, ти біжиш?..
Ніхто дівча не здоганяє.
Ніхто не квилить в спину їй:" Біжу,
Біжу, наздоганяю".
Сестра осталась в полі самотна,
У всьому світі, уночі одна.
Іванко…Вані вже нема.
Його забрали голод і зима.
Вдова.
Жила собі одним одна
Вдова у хаті край села.
Близького втратила вдовиця,
Тепер він жінці тільки сниться.
Людей сторониться небога,
Не знає нині вона Бога,
Громада за безглузду має,
Ніхто і погляд не вертає.
Колись близько церкви цуценя
Взяла і пестила маля.
І тільки йому виливала
Біль, горе – все розповідала.
А пес очима все те розумів,
Але нічим допомогти не вмів.
Лиш коли жаль йому ставало.
Його собаче серце теж скавчало.
Роки минали, а собака жив,
Хазяйку божевільну пережив,
Він про людей уже все зрозумів,
Тому і чули його моторошний спів…
Продовження до думи "Маруся Богуславка".
Ой як прийде мій пан з мечеті,
То буде мені по сто раз січ,
Коси мої чорняві в полум’я,
Коси мої чорняві у піч.
Хай буде мні січа,
Хай коси в полум’я,
Хай краса дівоча
Моя в домовину.
А все ж не зречуся я
Мовоньки батька,
І вже вороття я
Назад не знайду.
Нехай мене ріжуть,
Нехай мене судять –
Все ж марно усе це,
Бо й вдома не злюблять.
На вечір на третій,
Вернувшись з мечеті,
Хан припрошає
Марусю до себе.
Маруся тим часом
Зреклась пишностей всіх
Й вдягла сороченьку
Свою, проти всіх.
Прийшла Богуславка
Боса, у злиднях.
Блищать очі в неї,
Мов цінне каміння –
То сльози Марусі, гарячі, безцінні.
До ніг припадає до чорного біса:
- Карай, пане, дівчину – українку,
Бери кайданами її,
Ріж груди, серденько виймай незітлінне,
Лише втікачів пожалій.
- Устань, устань, попівно,
Вся кара тобі прощена.
Бо ж свято сьогодні велике,
Щоб сльози тобі проливать.
Бери ж у мене що схочеш,
Живи зі мной як в раю…
- Не треба мені розкошей ваших,
Чоботи свої заберіть,
Бо звикла раненько уранці
Я боса у полі ходить.
Нехай краще босі у росі потонуть,
Ніж в чоботах в розкоші розхожать.
Відпусти краще тіло моє на волю,
Батька і матір звідать.
- Біжи, біжи, попівно,
Через річку до стін,
До стін, де тебе народили,
Де виросла ти у них.
Аж тільки не встигнеш втекти,
Настигнуть тебе мої пси,
Заріжуть дівча, пошматують,
І вроду твоя не вшанують.
- Спасибі тобі, пане,
За щедрість сею,
Не буду більше розкіш
Топтати твою.
… і бігла попівна не ніч і не дві,
Ховалась у селах і далі.
Та все ж повернулась у рідні краї,
Де любі не рік вже чекали.
Розплакалась мати, розсердився батько,
І сестри зраділи сестрі.
Проте все забули назавжди надалі,
Щоб сльози дівочі не блищали в траві.