Рано вранці небораки
Вже вставали в поле сиве.
А над головою граки
Все шукали твар-поживу.
Ще із вчора не лягала
Матір-трудівниця.
У очах стояли сльози,
Як вода в криниці.
Підем браття, підем сестри
У поле колюче,
На хлібець собі шукати,
Під сонцем пекучим.
А як колоска не найдем –
То попухнуть ноги,
Попухнуть і затерпнуть
Й впадуть на підлогу.
І не буде плакать мати,
Й батько не заплаче.
Бо заклякло серце з горя,
Не кричить, не плаче.
А так ось припав я
До неба обличчям,
І досі не знаю
Помер чи живу.
Віднині вже знаю:
Не каюсь, не мучусь.
Хоч їжі не маю,
У рай відлітаю…
… вже скоро до мене усі мої рідні6
Матуся і батько, і сестри прийдуть,
Радітимуть разом і житимуть разом,
І неньчині сльози спливуть.
ЦЕ місце, зізнаюсь, уперше я бачу,
ТУТ гарно… здається, це рай!
Чому ж тільки з радості я ще не плачу,
Чому серце крається вкрай?..