Жила собі одним одна
Вдова у хаті край села.
Близького втратила вдовиця,
Тепер він жінці тільки сниться.
Людей сторониться небога,
Не знає нині вона Бога,
Громада за безглузду має,
Ніхто і погляд не вертає.
Колись близько церкви цуценя
Взяла і пестила маля.
І тільки йому виливала
Біль, горе – все розповідала.
А пес очима все те розумів,
Але нічим допомогти не вмів.
Лиш коли жаль йому ставало.
Його собаче серце теж скавчало.
Роки минали, а собака жив,
Хазяйку божевільну пережив,
Він про людей уже все зрозумів,
Тому і чули його моторошний спів…