Весною марили сади,
Легкою ніжністю вітрів,
А я ходив туди-сюди,
А я у почуттях горів.
І перший цвіт такий простий,
Як наче вже таке було,
Не зійдуться бажань мости,
Я розлюбив своє село.
Я розлюбив себе давно,
Найбільше душу брала злість,
Що сіяв вічне я зерно,
А проростала туга скрізь.
Що я завжди все сам псував,
Не знав, що хочу і що міг,
Що я одну весь час кохав,
Що Бог мене чомусь беріг.
Та покохав я назавжди,
За це не буду молодий,
Тому нехай рясні сади
Дарують втрачені плоди.
Та не мені вже їх нести,
Не скуштувати перед сном,
Мою любов забула ти,
А я її вписав пером
У сторінки майбутніх днів,
Щоб хтось навчився жити так:
Коли любити захотів,
Ніхто не скаже, що жебрак.
Тому чекали всі весну,
А я не знаю, що чекав,
Можливо пісню голосну,
Де ти кохала, я кохав.
Можливо важко, та не просто,
В душі вже вічністю жили
Всі почуття чужого гостя,
Тому живі ще і були.