І на шляхетний кшталт
поцілувати ручки.
І, хтиво задивляючися в очі,
вмить кришталевий розтрощити келех.
Власкавлюючи огорнуть рамена
у найдорожчі хутра.
Узять автO –
і гнати, гнати поза час,
за простір.
Торкатися і цілувати ніжно,
пестливо, витончено
шию, перса й далі.
Вмить наказати повернути в місто,
адресу ледве пригадавши з хмелю
від пестощів.
Тремтячими руками
враз відімкнути двері.
І пругшати, і наливатися,
міцніти, і, жадання
не взмозі більш приховувати спраглі,
штовхнути двері, впасти вмах на ліжко –
і перелитися, й з"єднатися,
й злетіти...
Прокинутися вранці поруч: – Хто це?
І що ій тут потрібно? Тихо встати.
Прийняти душ і запалить цигарку,
ковтнути кави – і згадать усе.
Однак вже не тремтіти. Потай вийти,
щоби не повертатися до неї…
А ввечорі поцілувати ручки
на кшталт шляхетний…
