Кволий сенс мого буття
виринає мимоволі
з-під уламків розумових
схем майбутнього, де я
ніжна матір, майже геній,
чомусь завжди рудоока,
не питаю - чи далеко
щастя очі навіжені.
Не іронізуй, місцевий
люд мені припише слабкість,
не жіночність, а картатість
моїх мрій буде мішенню.
Я ж не стримую прокльонів
і жіноче хихотіння,
розумію ж бо, що тінню
я кохаюся з тобою.
Закривавлену свідомість
судомить від тих емоцій...
божевілля...але й досі
............