І мені, обпаленій, мов глина,
Час прийшов дорослішою бути.
Ллються в пасмах струмені полину,
Мармурове тіло страхом скуте.
Світ для мене десь за небокраєм,
А до небокраю – невідомість.
Я стрижем тривожним небо краю
На похмурі хмари нерухомі.
Пригорни...
Облиш мене!
Запести!
Не зважай. Та ні, не заважай!
Вибач, ніжний, хворість ця небесна.
Ми обидва хворі. Чи то чесно?
Ми один одному сторожа.
