За обрієм синьо-прозорим,
Де небо єднається з морем,
Там душі тінями блукають.
За хмар оксамитових грати
Їх кинуто кари чекати.
Даремно від долі тікають.
І туга лунає лісами –
Нелюдськими їх голосами
Нас кличуть до Спокою духи.
І моторошно прислухатись
І серед тіней роздивлятись
Їх дивні небачені рухи.
Ти йдеш, опустивши долоні
До тих, хто навічно в полоні.
Тобі вже залишилось мало.
Ми схожі з тобою і різні,
Та ще, сподіваюсь, не пізно –
Я майже тебе наздогнала.
Звичайно, життя – це найкраще,
Та жити без тебе – нізащо!
Я ліпше піду за тобою –
Однаково не за горами...
За нами зачиниться брама,
І я вже не буду чужою.
І знов загудуть верболози,
Пущу я щасливіі сльози,
Любові нарешті пізнавши.
У світі є гірше, ніж вмерти.
Я буду любити відверто.
Тебе мені вистачить завше.
2004 р.