Присвячую М.В.Мельнику ("Театр одного актора")
Він йшов пустелею
Зі спрагою віч-на-віч,
Тоє життя покинувши,
Обрік себе навічно на ніч -
Не бачив чоловік вже сліплячого сонця,
Одноманітний світ спалив та виїв розум.
А залишив, як хрест, старі, бридкі думки,
Все згадував свої колишні помилки:
-Чому я так зробив, а не інакше?
-Чудова дівчина була: я з глузду з"їхав наче!
-Навіщо же тоді, мов голки, кидав у очі темні її
(Не від матері - від болю, болю...)
І ось існує десь скажений той мужчина,
Чий світ обмежений лиш образом єдиним, милим,
Покинутої та зневіреної діви,
Яка пробачить йому сліпоту й провину...
...А доля їх зведе невдовзі, мабуть,
Бо каяття його вже покарало!!!
2003 р.