Жити, втративши її, означає горіти в пеклі». ©
_____________(Емілі Бронте. Грозовий перевал)
Ти чарувала добротою, твоя краса не мала меж.
Я подумки завжди з тобою, і ти зі мною, мабуть, теж.
Наскрізь погляд твій проймає, вивертає почуття.
Вони є, і їх немає, як немає вороття...
Шукав шляхи, де більше вражень, блукав крізь темряву доріг.
Я помирав від зауважень, бо чути їх уже не міг.
Та заблукав в стежках-дорогах, прийшов шляхами в небуття.
Хоч засихав, та був вологим. На жаль, спинилося життя...
Спинилось, та не вмерло! І жить йому ще триста літ!
Ось тільки пам'ять біль не стерла: залишила полині слід.
Я рОблю крок на зустріч вітру, а він тікає від мене.
Хай літня спека сльози витре, та витре з пам'яті й тебе.
Правда є у чОмусь, мабуть. Вибір мій? Не в ньому суть:
Почуття сховав - не знайдеш, хай зі мною і помруть.
ТОбі серця не розкрию, чи потрібна та любов?
Я любить вже не зумію, бо замерзла в жилах кров.
СмакУ не має поцілунок, забуло серце про тепло.
Я - просто біль, а не дарунок. Чи, може, тОбі все одно?
Вірю, серце розхолоне, як же б я того хотів!
Ти не бачиш крізь долоні, ти не знаєш моїх снів!
Вірші римуєш беззупинно, книжки читаєш про любов.
За мрякою всього не видно. Чому даруєш мені кров?
Не візьму, бо без неї загинеш! Не віддам, бо потрібна мені!
Ти ніколи мене не зупиниш, якщо схочу померти в вогні!
НАщо вОно тОбі треба? Не віддам старих страждань!
Що земля і що те небо, коли гинеш від питань!?
Вони вб'ють мене скоріше, ніж тебе уб'ють слова.
Крові мало - треба більше! Більше треба, ніж дала!
Я втрачаю, бо знаходжу: лиш знайду, і втрачу знов.
Більше жити так не можу... В чому сенс пустих розмов?
Як згадаєш цю промову, не дивуйся, що пішов.
То так треба. Знов і знову... Втрачу те, що вже знайшов.
13/07/2004