Дозвольте пройти одинокому серед юрби
Самітнику в цім смітнику сажотрусів,
Що трусять на вітер іржу і задмухують сміхом
Чийсь ниций каганчик письмен і листів в голові.
Ослабли вже ноги, а вгору ще йти і іти,
І камінь тягнути оцей, що намотує долі на палець.
Я був би шляхетним, таким як наснили мя Ви,
Та шлях мій лежав в бескінечність.
До чого ці білі панчохи сьогодні мені,
Комзол цей блакитний і туфлі розшиті червоним?
Мені не розкажуть нічого про Вас із юрми,
Я Вас загубив у якомусь німецькім костьолі.
Ми слухали Баха, я очі закрив і мовчав,
І Бах в мені лився, я Вас у собі відчував,
Та очі розплющив, і Вас я не міг віднайти,
Й блукаю світами тепер на вістрІ самоти.
І п’ю я у осені тепло-рожевий туман,
І п’ю я на кухні зелено-жасминовий чай.
Брожу по костьолах у час, коли правлять вінчання.
Налий мені чаю, раба із рабою вінчаю.
Надів я на всіх окуляри зеленого скла дорогого,
Всі вірили люди у темно-зелений смарагд,
Та зранені душі благають у мене „додому”,
Засмучує часом людину не лише гранат.
Є різні доми, є доми, де народжують діти,
І є ще доми, де ці діти ростуть і ростуть в домі квіти.
Він мріяв про дім з позолоти, де неба блакить,
І з іншими хмарами в небо синюче злетіть.
І плачуть про цей дім самітники кволі
Уклінно благають про часу неплиннісь
*Не марно лунають ці звуки нетлінні,
Ця музика спліну в готичнім костьолі.*
*Інгвар Олафсон „Блакитна троянда”