Злітаються до мене дохлі мухи.
Висмоктують життя, що ледь тепліє.
І зомбі сірі простягають руки,
Рвуть на шматки. Ну, хто з вас ще посміє?
Сплітають вени косами до купи,
Щоб менше стало мого індивіду.
Ідуть, проходять, чути тільки стукіт.
Як щось говорять – не лишають сліду.
Мене нема у ваших душах буднів.
Мене нема у цім притворнім, сталім.
Я десь живу, десь є слід моїх ступнів,-
Та там для вас усі замки незламні.