Світ без любові лиш порожній звук,
Але кохання – то ілюзія звичайна,
Ми не спроможні щось змінити в ній,
І все життя одна історія печальна.
Як захлиналась від кохання й ласк,
Як розчинялась в тих палких обіймах,
Як захлиналась від сліз й образ,
І від очей батьків ховалась пильних…
Як звала, вірила, що прийде знов,
Чекала рОками, ночей не спала,
Кохання гірше від людських оков,
Сама себе до нього прив’язала.
Віддала душу я йому сама,
Пручалася метеликом в долонях,
За спиною у нього вже життя,
Мені ж іти по лабіринтах – долях.
Та знав би хто, як все одно люблю,
Як серце рветься знову на частини,
И знаю навіть долю я свою:
Без нього щохвилини з болем гину.
Із кожним подихом вдихаю біль розлук,
І крик душі сльозами на очах,
І на губах тавром його цілунок,
І в серці згубленого щастя страх.