Еще один день такого солнца,
и можно спать прямо в лесу ...
Впереди в конце березовой аллеи
идут с ночной смены
домой в Глеваху
две женщины.
Осторожно обходят по обочине глубокую лужу.
Одна оглянулась –
опять чужой шляется.
Но до него далеко...
Вдруг сворачивают в сторону
на поляну в прошлогоднюю траву.
Там, засмеявшись, одна опустилась
на колено, поднесла к глазам
что-то черное и посмотрела на вторую –
высокую, рыжеволосую, еще молодую,
в расстегнутой на солнце одежде.
А больше ничего не видно
из-за свисающих до земли сережек лещины.
Теперь они не боятся –
с поляны крик долетит до крайнего дома.
Грузные красные куры роются в кустах,
выкапывая в хвое глубокие ямы.
Вчера в муравейник у дороги
кто-то бросил мягкую игрушку –
медведя или собаку, сегодня виднеется только ухо,
остальное уже погрузилось внутрь.
Снова колдовство.
Однажды я уже видел здесь
разлетевшиеся по дороге клочки бумаги:
письмо или договор.
Так ястреб потрошил вчера в чаще
какую-то птичью мелочь, любуясь ее белоснежным пухом.
Вчера я набрел в лесу на пепелище – все уже потухло,
курился лишь куст купины.
Как собачьи ребра,
хрустели под ногами обугленные сучья.
В одном месте земля осела, и в провал
падали и падали очумевшие муравьи.
Я медленно разгреб пепел,
сунул внутрь руку,
и там, между оборванными волокнами,
нащупал притихшее, еще теплое сердце.
Снова самоубийство.
Наверное, в Киеве, на другом конце леса,
опять кто-то колдует...
Я возвращаюсь оттуда мертвым.
Все чаще встречаю на улицах неживых людей -
протягиваю для рукопожатия руку,
и мне улыбаются мертвые глаза.
В метро от меня отодвигаются,
но все вместе перебираемся через Большую Воду,
и над нами блестит на горе Лавра.
Раз в четыре дня я в ней ночую,
а днем гуляю в монастырском саду и
топчу молодую траву над Ближними пещерами.
Кому-то это, видно, не по нраву...
А те две женщины, наверное, думают:
чужой колдует у муравейника
рядом с глубокой лужей на дороге в Глеваху.
А что еще они могут подумать?
Что я ищу свои давние горы?
Или хотя бы тени тех гор?
В детстве до них было близко,
их было видно в ясную погоду –
они были чуть темнее, чем облака.
И что-то большее, чем звезда, загоралось над ними
в сумерки на одном и том же месте.
Однажды я пошел к горам
и под вечер оказался в густом лесу,
среди тонких стволов ольхи.
Это был чужой, незнакомый лес.
Ноги вязли в болоте.
Вдруг в шагах двадцати от себя
за деревцами я увидел голого старика.
Когда-то это был плотный мужчина –
теперь кожа висела на нем складками.
Он сидел на высокой куче муравейника,
выпучив глаза, скривив, как в усмешке, губы.
Морщинистая грудь измазана слизью.
На лице свежий, младенческий румянец.
Наверное, захмелел от муравьиной кислоты.
Я вдруг испугался, что он меня убьет,
если почувствует, что подглядываю...
Подглядываю, как он становится моложе.
Я побежал назад...
А стая красных английских кур
смело уходит все глубже в сосны.
Ошалевшие жуки вываливаются из клювов,
одуревшие от зимовки черви
еще долго извиваются в желудках,
и сверкнет вдруг из мокрой земли шпора петуха.
Они ничего не боятся,
петухи зазывают их все дальше и дальше...
Мне захотелось прямо здесь
прилечь на солнце.
Но если увидят меня тут, под сосной –
решат: еще один сбежал, сбежал оттуда
и голодный, обросший прячется в лесу...
Через насыпь, что символически отгораживала лес
от домов, важно перебрались две белые,
раздувшиеся на ветру курицы.
Следом, зевая, вышла из железных ворот
располневшая женщина в сером пуховом платке.
Скребет граблями землю.
Вдруг посмотрела в мою сторону,
оскалилась и громко цыкнула,
отгоняя кого-то от себя.
Вспыхнул прошлогодний бурьян,
дым заслонил ее двор.
И тут из-за дыма на насыпи
появился кто-то –
тоньше и выше, чем петух.
Сизо-серый, похожий на павлина.
Только хвост у него не волочился по земле,
а торчал, как тупой самодельный нож.
Взгляд его прошел сквозь деревья,
и наши глаза встретились.
Ветер шевелил у него на горле нежные перья.
Пушок вокруг клюва - как под носом у подростка.
Он тут же опустил голову
и уставился в молодую траву,
в нагретую солнцем бесцветную опавшую хвою.
Я медленно выпрямился,
стряхнув муравьев с мокрых кислых ладоней.
Надо идти, тут уже нечего делать,
у этого муравейника.
В тени еще пахло зимой.
Я уходил все дальше и глубже,
не отрывая глаз от солнечного пятна,
в котором покачивался его хвост.
Снова поймал его чистый, как слеза, взгляд.
Он притворился, что не видит меня, что-то сглотнул
ослабевшим горлом.
Ярко заблестел куст дикого крыжовника,
но холодны еще длинные голые ветки ежевики.
Кажется, что на поляне, где он сейчас пасется,
вот-вот зацветет земляника,
а в глубине, в стороне Боярки,
в ямах до сих пор лежит снег.
Там – свежий, давний, высокий лес.
Я закрыл глаза, тихо отступая в чащу.
Нет, он не пошел за мной.
Может, его испугала тень.
С украинского
Олег Лишега
Лис
Ще день такого сонця,
І можна буде спати в лісі...
Попереду, в кінці березової алеї
Вертаються з нічної роботи
На Глеваху дві жінки,
Поволі обходять понад край глибоку калюжу
І одна таки оглянулась: хтось знов
Понуро плентається, чужий ...
Але ще далеко...
Раптом сходять убік, на галявину,
У торішню траву і засміялись,
Нижча приклякла на коліно,
Піднесла до ока щось темне і подивилась
На високу, біляву, ще молоду,
Розстібнуту на сонці,
З пучком підсніжників на грудях ...
за звислими аж до землі ліщиновими сережками
Не видно більше нікого...
Вже не бояться – як тут закричати,
То з крайнього двору почують...
Важкі червоні кури кубляться,
Випорцують у глиці глибокі вирви...
Вчора у мурашник при дорозі
Хтось кинув щось темне, ведмедя чи пса,
Якусь плюшеву цяцьку, і ще видніється вухо,
Решту вже засмоктали...
Видно, хтось ворожить...
Я бачив недавно тут розтрушені клаптики
Чийогось листа чи угоди –
Роздерті дрібно-дрібно...
Так яструб на самоті в гущавині
Потрошив щось мале,
Любуючись спіднім білосніжним пухом...
Вчора я вийшов на згарище –
Все вже пригасло, і лише з одної купини курилось...
Довкола розкидані звуглені сучки
Хрумтіли як попечені собачі ребра...
Я підійшов: в обвалену воронку очманілі мурашки
Падали і падали, з усього лісу
Вони стягували жар до себе...
Поволі розгріб зверху попіл,
Засунув усередину руку,
І там, між обірваних волокон,
Намацав притихле, ще гаряче серце...
Мимоволі я став свідком самогубства...
Мені здається, хтось в Києві,
На другому кінці лісу, знову ворожить:
Я повертаюся звідти мертвий...
На вулицях частіше бачу неживих...
Подаю руку, мені всміхаються мертві осі...
Відсуваюся в метро трохи вбік,
І разом перепливаєм Велику Воду –
Лише зблисне на горі Лавра...
Раз на чотири дні там ночую,
А вдень гуляю у монастирськім саду...
Комусь, видно, не подобається
Що я топчу над Ближніми печерами молоду траву...
Певно, і ті дві жінки так і подумають:
Якийсь чужий завмер над мурашником і ворожить
Недалеко від тої глибокої калюжі,
Як іти на Глеваху...
Що можна іще подумати?..
Що він шукає ті давні гори?
Чи хоч тіні тих гір?..
Малим до них було недалеко,
В ясну погоду їх було видно –
Трохи темніші за хмари...
А як смеркало, в однім і тім самім місці
над ним спалахувало щось більше за зірку...
Казали, що там день і ніч горить
Десь аж за Вигодою чи Витковим...
І якось вибрався, сам,
І зайшов під вечір у густіший ліс,
Між молоді вільхи... то вже був чужий ліс...
Я роздивлявся і не міг пізнати...
починалися мочарі...
Усе чуже... і десь може за двадцять кроків
Перед собою за вільхами побачив
Голого чоловіка, старого, і колись, видно, повного,
Бо шкіра звисала на ньому...
Він сидів на мурашнику, у високій купині,
І дивився якось вбік, на кущ трохи виряченими очима
Скриви губи, але ніби всміхався...
Верхня половина, обвислі груди
Були вимащені якимось слизом...
А на лиці свіжий, майже дитячий рум’янець...
Може, сп’янів від мурашиного оцту...
Мені здалось, він може вбити,
Як почує, що хтось підглядає...
Підглядає, що стає молодим...
І я кинувся назад...
О, знову зграя червоних англійських курей
Заходять сміло між сосни...
Все глибше і глибше... жуки в гарячці
Вивалюються з горла...
Очманілі по зимових печерах черви
Ще довго звиваються у кишках –
Лише зблисне півняча півняча шпора у мокрій ямі,
А так хотілось десь тут полежати на сонці...
Дивно, вони нічого не бояться...
Їхні півні закликають далі і далі...
Але тепер – якби хтось побачив мене тут
За сосною – що б подумав? –
Чого він тут ховається?
Ще один втік?.. втік звідти?..
Ховається зарослий по лісі і зголоднів?..
Через окіп, що символічно відгороджував
Своїм насипом ліс від людей,
Повагом перебрались дві білі, роздуті на вітрі...
За ними, позіхнувши, вийшла із залізної брами
Розповіла жінка у попелястій пуховій хустці...
Зішкрібує граблями землю...
Несподівано підняла голову в мій бік,
І вишкірилась до лісу,
Голосно чмихнула, відганяючи когось від себе...
Спалахнув старий бур’ян, дим заслонив її двір...
І тут недалеко, з-за диму
На насип вийшло щось...
Тонше, але вище за курку,
Видовжений якийсь сиво-зозулястий павичик...
Але хвіст не тягне по землі,
А стримів як тупий саморобний ніж...
Він заглянув через усі дерева,
І наші очі зустрілись...
Ніжне, ясне підгорля ворушилось у вітрі...
Пух довкола округлого дзьобика відстовбурчився –
Щось схоже на заріст під носом у хлопця...
І відразу опустив голову,
Розглядає під сосною молоду траву,
Нагріту сонцем бляклу глицю...
Я стріпнув мокрі, кислі долоні від мурашок
І поволі піднявся...
Вже нема що робити тут, над цим мурашником...
У тіні за деревом ще пахло морозом...
Я відходив далі, глибше,
Не відкриваючись від тої освітленої галяви,
Де похитувався його хвіст...
І знов підіймав його погляд... ясний, як сльоза...
Він вдавав, що не бачить, і ніби щось ковтає...
Ослаблим горлом... і не може далі...
Заяскравівсь лісовий аґрус...
Довга ожина ще гола й холодна...
Може глибше, посередині, буди ближче до Боярки,
По ямах ще закляк сніг...
Хоч там, де він пасся,
Мали, здавалось, вже відцвісти суниці...
Там далі соковитіший, давній, справжній ліс...
Я заплющив очі і тихо відходив,
Але він не йшов за мною далі...
Може, боявся тіні...