Мій Одіссею, довгу путь
Тобі судили боги.
І рада б я тебе забуть,—
Самотня ніч, мов стогін.
Ти — перший між чоловіків,
І не лише в Ітаці:
Хто з цих чудових женихів
Зрівняється в атаці,
А чи в змаганнях, чи в труді,
Чи в палкості кохання,—
Хоч, певне, срібла в бороді
Чимало… Чатування
І зводить, і трима мене
В занедбаній господі.
Жіночий вік, мов сон, мине.
Не стануть у пригоді
Ні врода, ані вірність, лиш
Самотність наостанку.
Дружина владаря… Облиш!
Забуться б до світанку!
А зранку — знов до женихів
Зійду, їх заохочу,—
І подарунків сто жмухів
Зберу… Ой, щастя —хочу!..
Юначі голови палкі
Вже крутяться в нестямі.
Та розумом вони слабкі,
Весь мозок — ”білі плями”.
А хитромудрий чоловік,
Згубивши вже півсвіту,
Десь загубивсь; його повік
Торкається лиш вітер,
А може, німф, жінок, богинь
Цілує без упину,
Везе наложниць – ворогинь…
Нещасна я людина!..
Жінки Троади голосять,
Єлена — знов панує.
Чи кров і плач її п’янять,
Чи боги вередують?
Своїх достойних женихів
Занапастила жінка.
За прощу хіті і гріхів
Арес збира пожинки.
Невже й мені крові кортить
Невдалих наречених?!—
Ні, їжте, пийте і — живіть.
Допоки ти не прийдеш.