Моя мила живе на високій горі.
У палатах вона золотих.
Семигранна коруна вінчає її,
Самоцвіти палають рясні.
І в садочку цариці моєї цвітуть
Лиш троянди й лілеї ясні.
І у хвилі прозорій струмок голубий
Ловить відблиск коси і чола.
Та не чує вона, що шепоче ручай,
Не погляне на квіти вона.
В лазурових очах заховалась печаль,
Її мрія скорботна й тяжка.
Вона бачить, десь там в опівнічнім краю
Серед холоду, віхол і пут
З незліченою силою тьми у бою
Гине нею покинутий друг.
І кидає вона з діамантів вінець,
Залишає чертог золотий,
І до друга, як з неба вона посланець,
Благодатну правицю дає.
І над мороком зимним – весняна пора.
У сіянні цілує вуста,
І покровом своїм зігріває вона,
Як Покрова проста і свята.
І ховаються темнії сили у прах,
Чистим полум’ям витязь горить,
І з любовію у лазурових очах
Тихо другові каже вона:
„Знаю, воля твоя хвиль морських не вірніш.
Ти божився про вірність мені.
Ти присягу забув – але зрада твоя
Чи могла моє серце змінить?”
----------------------------------
У царицы моей есть высокий дворец,
О семи он столбах золотых,
У царицы моей семигранный венец,
В нем без счету камней дорогих.
И в зеленом саду у царицы моей
Роз и лилий краса расцвела,
И в прозрачной волне серебристый ручей
Ловит отблеск кудрей и чела.
Но не слышит царица, что шепчет ручей,
На цветы и не взглянет она:
Ей туманит печаль свет лазурных очей,
И мечта ее скорби полна.
Она видит: далеко, в полночном краю,
Средь морозных туманов и вьюг,
С злою силою тьмы в одиночном бою
Гибнет ею покинутый друг.
И бросает она свой алмазный венец,
Оставляет чертог золотой
И к неверному другу, - нежданный пришлец, -
Благодатной стучится рукой.
И над мрачной зимой молодая весна -
Вся сияя, склонилась над ним
И покрыла его, тихой ласки полна,
Лучезарным покровом своим.
И низринуты темные силы во прах,
Чистым пламенем весь он горит
И с любовию вечной в лазурных очах
Тихо другу она говорит:
"Знаю, воля твоя волн морских не верней,
Ты мне верность клялся сохранить, -
Клятве ты изменил,- но изменой своей
Мог ли сердце мое изменить?"