Над заходом сонця - осінні зірки поранені.
Полотна зарамлені, в келих налито вина…
І я ще не вмер, але я відчуваю:
- Пора мені!
Калинове гроно стікає, мов кров, з полотна.
У зорні плеяди, у чорні беззоряні плеса
Задивиться небо, а в небі - потвора Лох-Нес.
І знову - на Київ, на Київ осінні колеса
Сльотаво накрутить фірмовий останній експрес.
У вікнах заплаканих стала сімнадцята школа:
Козацький Богопіль - неначе поранений перст.
У школу ходив тут малий Вінграновський Микола.
На Байковім нині козацький задумливий хрест.
А як там у вічності?
Де ті літа полум'яні?
Довженкове слово? Ріка безберега - Десна?
І чорна вдовиця, в поета закохана пані,
Зійшовши з екрану, стоїть на могилі одна…
Душа понад спокоєм вічним осінньому рада
Цьому супокою, - у Спілці й Будинку кіна.
Нема ні кіна, ні вина, і пропала плеяда
Тих літ шістдесятих, мов випала жінка з вікна.
Пишу аж на той світ епістолу цю полум'яну.
Сльота на пероні, де більше не зійдете ви.
І десь у Плеядах - зоря над свічадом лиману.
Й московської віри останні козацькі церкви…