* * *
Счастливица, я вижу каплю неба
И две сосны в туманном забытьи.
Уже казалось, что живого нерва,
Живого нерва в теле не найти.
Уже душа не знала, где тот берег,
И утомилась ото всех обид.
Под грохот дня, в оркестрах децибелов
Мы были все как хор глухонемых.
Великий Боже! - после того чада,
Когда итоги все пришли к нулю, -
Я чую дождь. Он тихо плачет правду,
Что я того далекого люблю.
Я чую тишину. И мне запели птицы.
Проходят люди милы и незлы.
В пахучей хмари дождевой криницы
Стоит туман как небо без земли.
Пасутся тени вымерших тарпанов.
На цыпочках приходят счастья сны.
Весна поднимет чашечки тюльпанов, -
За неба краешек, а с ним за две сосны!
ЛІНА КОСТЕНКО
"Вiбране": Киiв, "Днiпро", 1989
* * *
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені.
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були , як хор глухонімих.
І раптом, - боже! - після того чаду
і тарапати, рівної нулю, -
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Приходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньках ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, -
за небо вип'ю і за дві сосни!