1.
А де ж твоя поетика? А де?...
Англійський парк, Качанівка, руїни.
Це тільки осінь... А весна? - Іде
і ставить сум поетові на кпини.
Вночі покличе голос... Два леви
стоять обабіч брами. Дух прерій
покликає жити мармур ...
На хвилях ковили -
самотня баба - скам’яніла мати,
вколисана. Степи
не кличуть до життя, чи страти.
Кургани проковтнули язики!
Чи язики? Поезіє, та де ж ти?
Земля іще мовчить.Ми мовчимо -
душа землі мовчить.
В англійськім парку падають сонети
дубовим листям до левиних грив.
P. S.
І сталася химера, ошукався світ.
Химера Стоунхендж, ачи відлуння? Ні...
Англійський парк — Качанівка — часу розрив — впотаєні руїни...
І світ заговорив.
Качанівка - Київ “90
2.
Англійський парк.
Сонети падають. Завчасно
їх літня змучила сльота.
Ні мавок, ані ластівки... Мета -
дрижжить роса на павутинні,
майже гасне злам світла. Там
згасає Батьківщина. І оживає,
знову ж таки - там.
Дрижжить, дрижжить і не пірветься долу.
Тримає що тебе, мій лютий ангел, мій
суде німий.
Сонет всміхається гіркий,
а погляд ніжний вимагає ласки...
Англійський парк - відради чужоказка.
Мюнхен 91
3.
Втікає із-під ніг тривожна осінь.
Її дрижжання голих віт стоїть
луною в німоті Творця.
Поет завжди відчує несуттєве,
не сутнє, не існуюче, німе.
Адже весна - насправді є весна,
і березень пилюкою недужить.
Йому ж все мариться осінній край,
все видиться. Прелюдія не повна
без передчуття фіналу -
весні нестачть горобин коралів
на голих вітах в резонанс вітрів,
що ґайдами займають комин.
Тумани, як осінні. Сон-трава -
сон-кошеня, як втілення туманів
нетривких, тепер недовговічних.
І кошеня-сон очі мружить...
І комин теплий - в темний дим вогню,
і волохатий сон - у білий дим туману,
і їх гармонія укладена довільно
в токату сніннь на березневий пил -
лягає струхлявим осіннім листом.
Дуби іще стоять. Із контр-октави
їх баси намистом
наповнять вщерть весінні пекторалі.
Київ 92
Італійські пейзажі з синтетичними
ремінісценціями парків
6.
В мармурових курганах -
розм’яклий характер осоння.
В мармурових горбах,
між тенета олив
сплять таємні леви.
І в кам’яних куделях
морем дихає сіль,
сонцем луниться сіль.
Помаранчевих парків
теплі згадки у гривах,
де стікає туманів
англійська журба...
Ви в віршах мелянхолій
зберігаєте пломінь
тосканійських безкраїв -
дзвінкий сон цвіркуна.
Рим 92
7.
В мармурових курганах
на довічне весілля
двоґайдовий ґайдар
пружить простору лунь.
Аж колони бринить
дорійська ахіла
і зривається в танок
позачасних руїн.
І прискорений ритм
нескінченої пісні
винограду морів
стугонить в бубон скронь!
Ніжні перса горнят
начотиристоронньо
хмелять гіперборейську
знидівілу жагу.
Тарквінья 92
8.
Мармурових куганів
б’ють ключіAqua vita
так статично і певно
крізь базальт забуття.
Де ж ти, радісна мить?
В простяганні намиста
нескінченних гріхів,
каяття та знедоль.
Та теплішає хміль сухотравих сонетів,
єтрускішає навіть
бенедиктський ченець.
І двоґайдий ґайдар
розсипає намисто
безтурботною величчю
білостінних руїн.
P. S.
І розбродяться світом
щербаті руїни -
у англійському парці -
дзвінкий сон цвіркуна.
Рим - Київ