Лесі Гіптенко
Святоча ніч. В свічаді темно...
Чекає на вогонь свіча,
як на натхнення.
Тож запали у ній життя.
Тут, при люстрі-свічаді неба
дитина стане перед світ.
На таїнство зійдеться рід -
дивити шлях. І тільки й треба
звільнити вузлики ... Що ж там
ви дали, мамо? Розквіта
весь сенс свічи -
горіти просто неба.
***
У відсвітах люстра приходять ті,
хто вивів на поріг доріг сокритих.
Не обертай на «гріх» шептань сердитих
свій твердий порух. Звабливій меті
не офіруй пожежу марнотратства.
***
Іскра зваб
чатує на зневіру й страх.
Здолай, здолай, здолай - і шлях
розкриє тайну існування:
СЕНС СВІЧИ ГОРІТИ !
***
А дерево, що зайдеш ти
продовжить символ материнства ...
***
Веселкою біжить барвистий
дитячий сміх. О проведи
через життя.
Так само подивуйся щиро
знаменням -
зрячим бо у віру
взискуючу вказівники.
***
Те дерево, що обереш,
й під ним сховаєш материнський
дарунок-скарб -
постане храмом і без меж
тінь віт його неначе карб
на дверях прагнень відіб’ється.
І стоячи при алтарі
Сварогового розмаїття
вбирай блаженство через віття
од неба рідної землі.
***
Іде назустріч твій талан -
один... І ти один для нього -
впізнаєш за ходою Бога ...
І вічність буде тобі лан.
Київ,89