Казка довга, як то море,
І безркая в довжину,
Але ми підем у поле,
Розмістимось на траву,
Разом слухатемо шепіт,
дзюркочаня у струмку,
І за той водою клекіт,
Трохкочить нам за весну.
А за тим струмком садиба,
І за нею просто гай,
Простяглись вони до неба
А то небо до безкрай...
Як таку красу не бачать?
Непомітна дивина?
Я не знаю ваших Очей
Та воно все задарма...