Коваль

       
       Ковадло і молот дзвенять наче дзвін,
       Оспівують вранішню тишу,
       І звуки за сонцем летять навздогін
       В небес затуманену вишу.

       І морщиться потом ковальське чоло,
       І руки гудуть від напруги…
       І гнеться залізо, як свіже зело
       Не в силах терпіти наруги.

       А що з того вийде, чи шабля, чи плуг,
       Що буде – обжинки, чи битва -
       Те знає коваль, він і бог нам , і друг,
       До нього прохання й молитва.

- Зроби нам ковалику сапу й граблі!
- Зроби на одвірок підкову,
Щоб щастя селилось на нашій землі,
І зло не верталося б знову…

І стомлений вечір на кузню впаде,
Дзвінкі припиняючи звуки…
Додому засмаглий коваль побреде,
Обмивши замурзані руки…

І скільки із тих заскарузлих долонь
Стече іще поту і крові,
Щоб перекувати пекельний вогонь
На світло Добра і Любові?!