Я знаю, що цього ніколи не буде,
не дай нам, Всевишній, такої біди,
та в люту годину душевної скрути
я хочу в дитинство, я хочу туди,
де кригою скута, засипана снігом,
в краю, де панує одвічна зима,
тече, переповнена болем і лихом,
похмура, могутня ріка Колима.
Дорога туди була лиш єдина,
а звідти — доріг не було. Відтак
мільйони, мільйони — таж пів-України
мостили кістками Колимський тракт.
Каміння, каміння, і сопки, і гори,
не тундра іще, та уже не тайга,
дерева, немов безнадійно хворі,
як у простирадлах, ховались в снігах,
покручені вітром, похилені долі,
а далі на північ лише де-не-де,
бо навіть дерева не можуть без волі,
а що говорити тоді про людей?
Зібрала їх там непорадна година,
червона біда або чорне зло.
Ота чорно-біла моя батьківщина!
А іншої в мене тоді не було,
бо то був мій дім, мої мама і тато,
а я в них улюблена доня була,
а щодо снігів — то на те є санчата!
Дитинство, любові пора і тепла.
А люди казали — із заходу й сходу,
усі з-за колючих отих огорож,
що любий мій тато — то ворог народу,
а мама кохана і добра — також,
що ми у засланні. Додому не можна,
а дім десь далеко, десь поза сніги,
де квіти ростуть і трава-подорожник,
нам квітів не можна, бо ми — вороги.
Нам можна отут, де узимку за сорок,
де діти вмирають, як не бережи.
Тобі не належить дітей, ти є ворог,
а вам, ворогам, особливий режим.
Тут іній на стінах квітує ночами,
і холод до ранку пронизує дім.
А мама не спала, на те вона й мама,
і виросла доня на заздрість усім.
Та я ту хатину повік не забуду,
і хай тут дерева, пташки і сади,
у люту годину душевної скрути
я хочу в дитинство, я хочу — туди.
1998