Повіяло квітневим теплим вітром
І з пам’яті людської впав туман.
І все частіш з роками
Завіяний снігами
Ти снишся мені, сивий Магадан.
Тут дитинство минуло моє,
Тут посивіли мамині коси,
Наче люті сибірські морози
Залишили їм срібло своє,
Дивне срібло своє.
Ми не Арбату діти, ми – діти Колими,
Не можемо простити, забуть хотіли б ми,
Та в паспорті навіки, мов біль від давніх ран,
Вкарбовано безжальне – Магадан.
Не зможу я довіку зрозуміти,
Якому богу в жертву принесли
Юначі тата мрії?
І мамині надії
За що сніги сибірські замели?
У минуле нема вороття,
Юних літ не вернути ніколи,
Ходять ваші онуки до школи,
Дай їм, Боже, щасливе життя.
Ми не Арбату діти, ми – діти тих часів,
Коли безжальний вирок над долею висів,
І постріл з тридцять сьомого до тебе доліта,
і в паспорті вкарбовано навіки – Воркута.
Повіяло квітневим теплим вітром
І з пам’яті людської впав туман.
І все частіш з роками
Завіяний снігами
Ти снишся мені, сивий Магадан.
Ти снишся мені, клятий Магадан.
Ти снишся мені, рідний Магадан.
Не снись нікому більше, Магадан!
1985