Біда у мене — постаріла мама,
Взялась у зморшки мамина краса,
І сивину ховає під фарбами
Колись розкішна русая коса.
Вона ще юна станом і ходою,
А як вбере святочний стрій кудись,
Услід ще свищуть парубки юрбою
Бешкетники: "Дівчино, озирнись!"
А дівчині пішов десяток восьмий,
А в дівчини позаду Колима,
Війна, криївки і нічнії постріли,
І зрада, і арешти, і тюрма.
Та дав їй Бог оту красу нев'янучу,
Що довго опиралася літам,
І думав кожен, лиш на неї глянувши —
Легке життя, ото і молода.
Й не знав ніхто, а хто ж бо мав питати
У мами й доні, мов у двох сестер,
Як нам жилося, поховавши тата,
Як нам живеться-мріється тепер.
Невдячні діти — ой, воно про мене.
Чому на вдяку ціпить нам вуста?
Чому в гонитві суєтній щоденній
На потім кожен вдячність відклада?
Та ідемо додому по роботі,
Однаково у спеку, сніг чи дощ,
Хай що там буде, в затишній господі
Щонайсмачніший в світі мамин борщ.
А ми ще й капризуєм! Де подіти
Те панське роздратовання своє.
А нам і дозволяють. Ми ж бо діти!
Ми доти діти, поки мама є.
Біда у мене — постаріла мама,
І річ не в зморшках, не у сивині,
З дочкою за сестер нас ще приймають,
А з мамою вже віднедавна — ні.
1998