Я на ничьём топчу траву чужую -
мне таково. Из непроглядных гущ -
не вскрик, не взгляд, а будто ног не чую,
неровен час. И шаг. И свет гнетущ.
Не виден след. И не крадутся тени.
Никто не прыгнет, да - по рукоять!
Но, будто, знаю: своры псов осенних
проснулись и почуяли, кто я.
Не слышно воя, вдоль кровавых мелей
стада не гонят - было, отошло -
не горнее ль свершилось, побелело..
И был мороз, и выседил село.
Что скрыто, что изглодано погоней,
обречено на вымор и, ничьё, -
листами бука залетает в сон мой,
облаянное мелким собачьём.
Их спины желты, а зеницы белы.
Их лапы отогреты у золы.
Хозяева мокры, тихи, похмельны.
Их зори вечны, а хозяйки злы.
А ты идешь, печаль чужую топчешь,
То вдруг щенком - повизгивать. А то,
бывает, оглянуться так захочешь,
не гонится ли за тобою кто..
__________________________________________
Оригінал:
ОСІННІ ПСИ КАРПАТ. Василь Герасим'юк
Іду — немов траву чиюсь толочу —
отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.
Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить і — по рукоять!..
Але я знаю: є ще пси осінні —
Вони мене почули і не сплять.
Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть — то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село.
Вже все забуто! Згризено в гонитві!
А що насподі — чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!
Їх спини жовті, їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні, їх ґаздині злі…
А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш.
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш… Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.