Коли зайці, знедолені вовками,
Повстануть на криваву боротьбу,
Тоді і я знайду поміж рядками
Свою, давно загублену журбу.
Я розгорну її на вітрі , мов знамено
І прокричу у гурт розгніваних зайців:
« Гайда вперед! Не брати полонених!
Порвемо в дрантя цих гнобителів – катів!!!».
І «ломанемось» ми болотами й лісами,
Усе змітаючи на вірному шляху.
І об*єднаємося з усіма зайцями,
І виб*ємо з вовків усю пиху.
Коли зрівняємо з землею їхнє лігво,
Здійсниться мрія, яку мріяли давно.
Тоді свої клинки вкладемо в піхва
І заспіваєм, що ж нам саме «всёравно».
Смеркався ранок, на горі свистіли раки,
Телята мовчки доїдали вовчий хвіст,
А на верблюда дико гавкали собаки,
Бо він назад у голку клятий ліз.