Сергієві Татчину, у відповідь на його "Листи другові" ... З вдячністю за дружбу і вірші.
Оце, пишу листа тобі, мій друже,
Бо, знаю, що й ти знаєш, що «не дуже»
«Ідуть діла» на нашім білім світі,
Бо в безтурботнім і веселім літі,
Ще непомітно, тихо, крадькома,
Крізь осінь пробирається зима…
Жаль… Бо оця зима – пора таки сумна…
Ото й біди було б… Коли б вона одна…
Бо знову зло вдягається добром
І пише вірші щербленим пером…
Його слова заплутані і темні,
Безглузді і бездушні, і даремні,
Плетуть пастки, щоб наловити душ,
Нестиглих, понівечених гріхами,
Налитих люттю, напханих грошами
По саме серце… Бо душа мала
Ніяк не помічає того зла,
Яке дає солодкі обіцянки –
Яскраві витребеньки і цяцянки,
Неначе з неба, сипле на живих:
- Чого стоїш і думаєш? Лови!
І поки забавляють всіх «цяцьками»
Зло свою справу робить між людьми,
І «зтравлює» на смерть братів – з – братами,
Далеких – з – ближніми, батьків – з – дітьми.
Допоки всіх не зводить до могили
І там, біля останньої межі,
Всі, як один, волають: « Боже милий!
Врятуй нас грішників! Спаси! Допоможи!!!»
А Бог мовчить – бо він мовчав одвіку…
Його мовчанню вічність – не межа,
Й лиш тОму, хто, хоч раз стулив повіки
І глянув в себе – явиться душа…
А вже про те, якою вона буде
Хай кожен скаже справжньому собі,
Бо душі – різні, отже й різні люди…
( Не складно й загубитись у юрбі.)
Бо тут усім сліпим – одна дорога,
А «зрячим» - очі , щоб узріти мить,
Коли, закривши їх, почуєш Бога –
Впізнаєш враз – і - враз повіриш в Нього…
Він вічністю до тебе промовчить.
Така от філософія, друзяко,
«Прибилась» повечеряти в мій дім…
Колись писали: « Слово – лож» … «однако»…
Воно – всього лиш слово і …
Бог з ним…
Бо, до нестиглих душ недокричатись…
Безглуздо в дурнів мудрості навчатись…
Тепла просить у вічної зими,
Розбивши лоб об лід – не будем ми…
Ми будем всіх безпам*ятно любити
І дивуватись кольорами світу,
Щоб знову від зими, іти до літа,
І жити так, як і потрібно ЖИТИ!