Що з серцем сталось? Так воно тріпоче,
плигає, мов незграбне жабеня…
І рідина якась вливає в очі
краплиночками смуток. Навмання
здивований блукаєш по місцях,
які раніше всі були знайомі,
зміст потайний прикметам та словам
ти надаєш – і знакам розділовим.
Вік забуваєш свій – сімнадцята весна
збентежує і відчиняє вікна.
А серце, серце? Вже воно якраз
в якійсь безодні… Очі наче сліпнуть:
ти натикаєшся на вуличний ліхтар -
і над собою потайки смієшся…
Під проливним дощем з похмурих хмар
підхопиш нежить… Ось i стало легше.