І пісня дощу на світанні розбудить мене,
і поклик на відстані сотень і тисячоліть,
і кроки чужинця рідніше якого нема,
і знов пролунають слова невблаганної долі
і ляжуть бурштином на шию.
Де ти? Поклик в ночі?
Крихітка серця лишилась в мені.
Крихітка серця вторує краплинам дощу,
і час незбагненний спливає річкою в море.
грудей твоїх торкнулася грудьми
єлеєм змащені обоє
чужинце без імені і долі,
чому торкнутися мене ти захотів?
У доторку цьому зима
лілово-безсніжна,
космічна, метеоритно так небезпечна
чи безпричинно безпечна.
Я лунаю в тобі, незнайомце червінної масті.
Ми – валети одної валенти
безлатентно причасні до карти цієї.
Розвиднілось мені –
затьмарилось тобі.
У шовковій пітьмі блукаємо обоє.
Аукаю тобі - аукаєш мені.
А шовкопряд плете навколо мене долю.
Любилося солодко,
Цілувалось гірко.
Осторонь стояла доля всміхалася.
Схопила у лещата, оплутала лестощами.
Ластощі-лестощі,
Щілину лишила тікати.
Забувай мене, леле, забувай.
Здорова була, здоров був.
Чорні очі від матусеньки взяла.
Чарувала тобі згубу,
Та тобою захлинулася сама.
Чому лякаюся, зачувши крок любові?
Тікаю зраненим оленем.
Нестямна тобою
полишила небо, лягаю долі.