Чорнобривцi посiянi татом,
Бо матуся лежить у землi.
I безрадiсно тягнуться в хатi
Самотинням скалiченi днi.
Над стежиною у садочку
Знову бджоли дзвiнко гудуть,
Щось майструє собi вiн мовчки:
Справ багато, якi не ждуть.
То ж встає вiн поратись зранку,
Як бувало колись у селi,
I пригадує враз близ ганку,
Половинка його – в землi.
Господиня його не чує –
То ж для чого тепер слова?..
I вiн плаче й тихо сумує,
Що мовчав, як була жива…
2006