Приїхав син з відпустки з України,
Гостинців від сестричок він привіз:
Мед, чорнобривці…Бачиш, рідний сину,
Що не ховаю я пекучих сліз…
Ті чорнобривці… Дідуся немає,
Та встиг він висіяти квіти навесні.
І той букетик серце горем крає…
Що батько з ним передає мені?
Привіт? Прощання? Хоче нагадати,
Що непомірної вини несу тягар?
Що я любов не вміла цінувати?
І що вона – найбільший Бога дар?
Так чорнобривці буйно квітували,
Аж до осінньої холодної пори
Від сонечка проміння нам збирали,
Голівки лагідно тягнули догори…
Не пригорнутись вже мені до мами
І батька не обняти, як колись…
І плаче серце, плаче до безтями:
Куди не гляну – чорнобривці скрізь…