На Україні десь мої вірші читають,
А я ні критики, ні шани не боюсь,
Бо я далеко так… У тому краї,
Що лагідно і ніжно зветься «Русь».
Тут сосни-велетні, що дістають до неба,
У Баренцевім морі – кораблі.
І закордонів різних вже не треба,
Коли є поклик рідної землі.
Моя Росія – мамина земля,
З якою маму доля розлучила.
Та в серці дві любові маю я –
У батьківського краю ніжна сила.
Є Україна – батьківська земля,
Моїх дідів і прадідів країна,
Де жайворонків слухають поля,
Де мальви виглядають біля тину.
Ні, тину не знайти уже ніде:
В сучасних селах теж стоять паркани.
Прогрес такими темпами іде –
Як жителі міські тепер селяни.
І все у них так гарно, до ладу,
І я за них так щиро дуже рада,
Та все ж, коли приїду, то піду
Лелек побачить – не дива парадні…
На Україні десь мої вірші читають…
Ні, все ж боюсь я критики й догани…
Бо серце й там, в моїм Полтавськім краї,
Де мальви над парканами не в’януть.