Куди не поглянеш — скрізь українці.
В розкішнім бараці, мов пані і пан,
жили небезпечні державні злочинці
тітка Марія і дядько Степан.
Відсиділи термін, відтак одружились,
і в їхній родині тоді підростав
також небезпечний, бо боляче бився,
ледь старший за мене синок Ярослав.
...Вони в той день приїхали з відпустки,
з материка, з великої землі.
Привезли яблук, справжньої капусти,
таких чудес не знали ми, малі.
Жовтогарячі і червонобокі
Скарби полів незнаних і садів.
Цибуля і часник — о, ті плоди
ростуть ген-ген на дереві високім!
Які ж, мабуть, солодкі і смачні!
І враз — чудові пахощі. О ні!
Щоб стільки щастя однієї днини!
...Вони були такі небесно сині,
як ті казкові камені сапфіри,
оті, що на малюнках у книжках.
І кожен з них так незбагненно пах!
Дивлюся — і очам своїм не вірю.
О, диво-плоди із дитячої мрії!
І серце здригнулось у тітки Марії:
— Ти сливочку хочеш, дитинко? Бери!
Й мені у долоньку поклала аж три.
Я бігла додому, немов уві сні,
горнула до серця й ділилась скарбами:
оця буде татові, ця буде мамі,
а ця найсиніша, найбільша — мені.
Яка ж вона, мабуть, чудова на смак!
І от — надкусила посеред дороги.
А в сливці сидів величезний хробак
і з'їв її всю, не лишивши нітрохи.
Які ж бо ридання! Який бо обман!
О як же боліло серденько маленьке!
І тітка прибігла, і дядько Степан,
і Славко приніс тих сливок повну жменьку.
Не плач вже нарешті! Не буду. Ой, нене,
та що мені сливка, хіба у тім суть?
Я хочу дерева побачить зелені,
і як достигають, і ще — як цвітуть,
бо я — українка! І степу безмежжя,
і річку, що верби к собі нахиля,
я бачити хочу. Мені ж бо належить
за правом народження наша земля!
А ви мені вкрали, Вкраїну — вкраїнці,
дитинство — дитинці, неміряний скарб.
Коли вас судитимуть, злодії й вбивці,
я сливочку ту вам поставлю на карб!
1998