I
Я вернулась в горы,
никогда их не покидая;
я оставила горы,
никогда к ним не вернувшись.
Горы – розовая стена,
скалы – розовые ворота.
В моем городе только орлы строили храмы,
только реки строили дороги,
только грозы строили башни.
Под каждый закат солнца,
мой город сгорал, как Троя,
но не сгорел –
ибо мой город слишком нов для проклятий,
ибо моя семья слишком нова для трагедии.
Моя мать – это камень,
мой отец – это лишай,
мое наследство – это землетрясение.
Одинока, я сижу под розовой стеной
и ни думаю, ни уважаю, ни молю,
ибо, родившись, не существую.
Внезапно – кто это?
Чужеземец, еще более чужой, чем я,
путешествуя через мой город.
Он – тёмный дикарь с чёрными глазами,
несущий золотой нож,
и, на руках, золотые наручники.
Перед его чёрным взглядом
храмы превращаются в гнёзда,
и дороги в водопады,
и башни в бури –
и горы и скалы сгорели,
не пожаром Трои,
только закатом солнца.
Но я, перед его чёрным взглядом,
я, камень, превратилась в камень,
и слышала в себе причудливую боль камней,
которые не знают, что они каменны,
которые не знают, что им больно.
К тёмному дикарю я протянула руку
и спросила его: «Кто вы?
Вы мой отец, мой сын, мой бог».
Но дикарь, испугавшись,
убежал прочь с чёрным блеском глаз,
с бряцанием золотых наручников.
После этого я тоже убежала из города,
путешествием медленнее лишая,
сожалением медленнее камня –
я оставила свой город,
я вернулась, оставляя его,
вернулась в него навсегда.
II
Что-то под песком блестит.
Я слышу, как оно блестит,
как горящий уголь чеканный,
как пламенная печатка,
как картуш из литого золота –
что-то блестит,
что-то под песком блестит.
Я выгребаю серый песок,
и только песок блестит;
я выгребаю больше песка,
и только тень моя чёрно светит.
Я выгребаю, и вдруг –
что это под моими руками?
Глиняная миска с красными узорами!
Я ёё узнаю: это моя миска;
и нож, я узнаю его тоже,
хоть земля его погрызла как пёс;
и другие вещи, бледные от пыли,
я их узнаю, все.
Но, что это такое длинное среди них:
эта голова разбита, как кувшин,
эта рука немного поднесена
с чёрными кривыми наручниками –
это я в песке блещу,
это я в пламенной пыли.
И, держа нож,
я смотрю в дальнюю даль.
Вот там далеко, предалеко
я вижу розовые горы.
III
Где-то ветер веет,
я не знаю где –
если бы знала, я пошла бы туда,
к тому горбу, к той долине,
к той равнине, где ветер тот веет,
тот хамсин, который течёт,
как высушенная река,
который течёт, хоть высушен,
хоть давно иссушен.
Где-то далеко, в неизведанном месте,
тот хамсин относит серый песок,
и меня нет там, чтобы видеть,
как ветер относит песок.
Если бы я была там,
я видела бы, как песок лопочет,
висит, несётся, как тонкий флер,
как сизый флер, под которым
пустыня дрожит, как девушка.
Но если бы я сама была тем хамсином,
если бы я сама веяла по горбу,
по долине, по равнине,
я бы отвеяла серый песок,
отвеяла бы блестящие камни,
отвеяла тёмную гальку.
И легонечко, из песка, из камней, из гальки
поднялась на розовые пальцы,
легонечко поднялись бы руки, и бёдра,
и грудь, и лицо, и всё тело:
женская фигура из розового мрамора,
местами чёрная, но не уничтоженная.
Наконец бы она лежала голой
под кисеей ветра:
её тело тёплое, но спокойное,
её ноздри – хрупкие ракушки,
её пустые глаза погружённые
в далёкую даль неба.
И я бы вечно откапывала её
из-под быстрого сизого песка,
и вечно смотрела бы
на её розовую красоту.
Патриція Килина. ЯКАСЬ КАСИДА
I
Я повернулася до гір,
ніколи їх не залишаючи;
я залишила гори,
ніколи до них не повернувшися.
Гори — рожевий мур,
скелі — рожеві ворота.
В моїм місті тільки орли будували храми,
тільки ріки будували дороги,
тільки громовиці будували вежі.
Під кожний захід сонця,
моє місто згоряло, немов Троя,
та не згоріло —
бо моє місто є занове для прокльонів,
бо моя сім’я є занова для трагедії.
Моя мати — це камінь,
мій батько — це лишай,
моя спадщина — це землетрус.
Самітна, я сиджу під рожевим муром
і ні думаю, ні шаную, ні молю,
бо, народившися, не існую.
Раптом — хто це ?
Чужинець, чужіший від мене,
мандруючи через моє місто.
Він є темний дикун з чорними очима,
несучий золотий ніж
і, на руках, золоті наручники.
Перед його чорним поглядом,
храми перетворюються на гнізда,
і дороги на водоспади,
і вежі на бурі —
і гори й скелі згоріли,
не пожежею Трої
лише заходом сонця.
Та я, перед його чорним поглядом,
я, камінь, перетворилася на камінь,
і чула в собі химерний біль каменів,
які не знають, що вони камінні,
які не знають, що себе болять.
До темного дикуна я простягла руку
і спитала його : “Хто ви ?
Ви мій батько, мій син, мій бог.”
Але дикун, налякавшися,
утік геть з чорним блиском очей,
із дзеленканням золотих наручників.
Після того, я теж утікла з міста,
подорожжю, повільнішою від лишаю,
жалем, повільнішим від каменя —
я залишила моє місто,
я повернулася, залишаючи його,
повернулася до нього назавжди.
II
Щось під піском блищить,
я чую, як воно блищить,
немов жарина карбована,
немов полум’яна печатка,
немов картуш з литого золота —
щось блищить,
щось під піском блищить.
Я вигрібаю сірий пісок,
і лише пісок блищить;
я вигрібаю більше піску,
і лише моя тінь чорно світить.
Я вигрібаю і, раптом —
що це під моїми руками ?
Глиняна миска з червоними взорами !
Я її пізнаю : це моя миска;
і ніж, я його пізнаю теж,
хоч земля його погризла немов пес;
й інші речі, бліді від пилу,
я їх пізнаю, всіх.
Та, що це таке довге посеред них :
ця голова розбита, немов дзбан,
ця рука трохи піднесена
з чорними кривими наручниками —
це я в піску блищу,
це я в полум’янім пилу.
І, тримаючи ніж,
я дивлюся в далеку віддаль.
Ось там далеко, предалеко,
я бачу рожеві гори.
III
Десь вітер віє,
я не знаю де —
якщо б я знала, я пішла б туди,
до того горба, до тієї долини,
до тієї рівнини, де той вітер віє,
той хамсин, який тече,
як ріка висушена,
який тече, хоч висушений,
хоч давно висушений.
Десь далеко, в незнанім місці,
той хамсин відносить сірий пісок,
і мене немає там, щоб бачити,
як вітер відносить пісок.
Якщо б я була там,
я бачила б, як пісок лопоче,
висить, несеться, немов тонкий серпанок,
немов сизий серпанок, під яким
пустиня тремтить, немов дівчина.
Та якщо б я сама була тим хамсином,
якщо б я сама віяла по горбі,
по долині, по рівнині,
я б відвіялаl сизий пісок,
відвіяла б блискуче каміння,
відвіяла б темну рінь.
І поволі, із піску, із каміння, із ріні
піднялися б рожеві пальці,
поволі піднялися б руки, і стегна,
й груди, і лице, і ціле тіло :
жіноча постать з рожевого мармуру,
місцями чорна, але не знищена.
Нарешті вона б лежала голою
під серпанком вітру :
її тіло тепле, але спокійне,
її ніздрі крихкіші від скойок,
її пусті очі задивлені
в далеку віддаль неба.
І я б вічно відкривала її
з-під швидкого сизого піску,
і вічно дивиляся б
на її рожеву красу.