Ішла я до лісу, де чистий струмок,
Пливли мої думи мов хмари:
Занедбана доля - зів'ялий вінок,
Це квітка, що зірвана марно.
Всміхнулась я гірко до себе сама -
Така в мене ти, нещасливая доле.
Кіньми затоптала татарська орда
В душі українське безмежнеє поле.
Де ж ти, золота степова ковила,
Волошкові й макові квіти?
Невже мене мати колись сповила,
Щоб серце сушив лютий вітер?
Закапали сльози гарячі з очей,
Росою з конвалій скотились
І стали зірками тих ніжних ночей,
Що часто раніш мені снились.
Где-то 2001 год, еще в школе...