Карабах...

Любовь Розенфельд
       

І що той спогад душу так мені мордує?
Ця зустріч випадковою була.
Між нами ані слова не зронилось…
А я… все пам”ятаю вас.

Я вас побачила у Києві в метро,
мене вразив дитини погляд чорний,
її очей блискуче джерело
скорботою і сумом повний.

На лаві дівчинка була із татом,
неначе хтось впіймав на волі птаху…
В її очах – невичерпаний сум,
страждання море, море страху.
Я здогадалась, хто вони,
вони були в Нагірнім Карабаху.

Яким не нашим полум”ям киплять
у тата очі, мов дроти колючі,
і руки зчеплені його, і постать вся,
немов нервовий тік людину мучить…

Що бачило оце дитя,
що розучилося сміятись?
А може, й досі чути їй,
як гинучи, кричала мати?

Що цей худенький батько чув?
Як старшу дочку катували?
Як безневинну матінку стару
ще й на його очах замордували…

Доволі! Серце стиснуло мені.
Я не спитаю, тільки поглядом торкнуся.
Я знаю, звідки ви до нас…
Дивлюсь… Не можу, а дивлюся.

Цукерку дівчинці б дала,
та це ж як на сміх – це її не втішить.
“Хрещатик”. Треба сходить їм,
і рвучко він дитячу ручку стиснув.
Хто зна? А може із великої сім”ї
оце одне дитя йому лишилось,
що до плеча його, як зламаний тюльпан,
шукаючи рятунку, притулилось?

О, Боже! Як позбутись страху?
Я все побачила по їх очах.
Я знаю, хто вони.
Вони – із Карабаху.

Так. Місяць лютий. Кров.
Нагірний Карабах…
Жорстокий, невблаганний світ!
Несила щось змінить,
хоча б… забути їх.
                1988р.