Чи перший знак хвороби, чи натхнення,
Та не належу я сама собi:
Покiрно, мов рабиня, сьогодення
Я перетворюю в живi рядки.
В полонi нiби – та полон солодкий,
Бо навiть вiтер з волi не тривожить.
I щоб знайти єдину вiрну нотку,
Слiв перебрати цiлу гору можу.
Викреслюю я непокiрне слово
I неслухнянi звуки викидаю,
I двадцять раз, а потiм ще раз, знову,
Словосполучення невдалi виправляю.
Мiцними гратами закрито шлях на волю,
Ланцями я прикута до стола…
Ото i є моя щаслива доля:
Не суперечити покiрностi вола.
Солоний пiт на борознi прол'ється,
Бо важко пiднiмати пласт землi.
А сонечко над тим волом смiється,
Що перший робiтник вiн на селi.
З натугою худобина плуг тягне,
Тяжкою працею дається ремесло…
Мистецтво ж справжнє до натхнення прагне,
Та Моцартiв обмежене число.