Байдужий остракізмів і звитяг,
Навпомацки відшукуючи ціль,
Творю поему власного життя,
Роздерту на окремі папірці.
В оточенні істот чи то речей,
Серед примар минулої доби
Я бачу накопичення бучне
Того, що відчуваю у собі.
Вирує гурт самих моїх подоб.
Без імені, без ліку, без єства,
Наповнюючи всесвіт від і до —
І я у нім лиш частка складова.
Я втиснутий в молекулу одну,
Достатню й необхідну для того,
Щоб скласти думку про речовину,
Яка і містить всесвіту єство.
І значить, світ не тільки безліч «я»,
А я і є увесь безмежний світ,
І думка уособлює моя
Думки минулих і майбутніх літ.
І всесвіт вивертаючи наспід,
Пірнаю в прірву власної душі,
Де все злилось в єдиний дивоспів,
Порожнього куточку не лишив.
Де грань минулого і майбуття
Зникає, пов’язавши їх в однім.
Творю поему власного життя
На зоряного неба полотні.