Вона одягається в чорне,
Мов крук, що чигає на здобич,
Вона починає piano,
Поволі до forte йдучи.
Вона переходить кордони,
Що світ поділили між нами,
Крізь морок непорозуміння
Запалює тьмяний ліхтар.
Вона розгортає сувоі,
Читаючи поза рядками,
І змушує пристрасть мовчати,
Позбавивши сенсу слова.
Вона напинає на щоглі
Лахміття, що править вітрилом,
І, попри і всупереч всьому,
Невпинно пливе до мети.
Вона не гнітиться мораллю,
Повз істину й хибу крокує,
Із кволості черпає силу
І вщент розчиняється в снах…
Та раптом, крізь сон розумієш
Якусь незбагненну таїну
І, щойно до неї приставши,
Навіки втрачаєш себе.