***

ПРО МЕРТВЕ МІСТО
НА ДНІ ВИСОХЛОГО МОРЯ

У небі криваво-квітнім  зірка догоріла,
поминальну свічу запалило Полісся,
А Залізний Гробар
закопує в землю небіжчицю-хату.
Ні хрестів тобі,
ні обелісків...
Тільки Ситість під образами
вже бажає забутися спокоєм
і яструб’я губів обертає в мій бік:
Божевільна,
згорбатіє, чуєш,
під таким тягарем покоління!-
і єхидненько ще:
легковажите ви,
а прийдешнє, виходить горба-а-те!
Хай горбате.
А то ще, крий Боже, - сліпе...
Щоночі горобину сльозу
зціловую
з мертвої щоки міста –
гіркнуть уста мої , усміх гіркне.
Ми – галька морська, узбережна,
із сімдесятих.
Ми хвилею облизано-плекані,
Ми вгідні вітрові
і ногам роззутим –
не колемо.
Кругленькі й сіренькі,
за бурі – шемраєм,
по тому – тиша...
Як заздримо пемзі!-
тій, яка п”яти запопадливо чистить
до м”якості, до зрожевіння
/оце каміння!/.
Але навіщо ж ото прибій
кручі карбує?!
Та ще й попадатися стала
Із зазубринами галька.