Маленький одинокий скит,
Загублений в дрімучій хащі,
Покинутий напризволяще
Віддалік простору і літ.
Лиш кволий вогник ятрить гніт,
Примарами вкриває стіни.
Навколішки самотній інок
Закляк у молитовнім сні.
Його долоні шкарубкі
Складаються в німій пієті,
І сивих косм зріділі нетрі
Звисають наче канчуки.
Згинається в поклоні стан,
Затерпли від стояння литки,
Давно засвоєні молитви
Проказують бліді вуста.
Думкам, що ятрилися днесь,
Уперто напинає шори
Із слів, що вкрив буденний порох,
Сховавши початковий сенс.
Щоб відкараскалась душа
Турбот і марень сьогодення,
Щоб марновірству і гордині
Відтак давала вілкоша.
Щоб мудрість зір в себе всотать,
Не прагнучи від неї зиску.
Немов дитина у колисці —
Незаплямована, свята.
Стихає молитовний тік,
І виникає в мертвій тиші
Єдиний звук. То всесвіт дише.
І звук той все в собі вмістив.
А потім ще один вловив.
І ще. Спадають мов краплини,
Відтак зливаючись в єдиний
Одвіку даний алфавіт.
Разом нізвідки й звідусіль,
З найницішої навіть речі,
І слух роз’ятрюють старечий
Дошкульним струмом голосінь.
Слова обтрушують свій пил,
Лишаючи його на споді —
І вже єднаються у плоті,
Народжуючи дивоспів.
І усміх зморшки стер з лиця
Лагідно дотиком крилатим.
Старий з душею немовляти.
Межа початку і кінця.