Небокраю стулені вуста
Усмішкою хитрою зарділи,
І Землі підперезала стан
Стежка наче пояс Афродіти.
Виразки спаплюженого тла
Гоїть ранок сонячним бальзамом.
Зморшки стерлись. Шкіра набула
Пружності колишньої так само.
Вискубані кучері лісів
Знов так само забуяли густо.
Зазирає у небесну синь
І пита лукаво: «Світе-люстро!
Чи не найгарніша я, а чи
Може десь вродливішу зустріну?»
Тільки Небо в захваті мовчить
Та дощів рясну ковтає слину.
І Земля щасливо завмира
Лиш здіймає перса соковиті.
І трива відродження мара
В перетвореній у вічність миті.
Земле! Що гвалтована віки
Ласими до форм твоїх принадних,
Що ховала тих гвалтівників
Потім у своїх серцевих надрах!
Так завжди було, і буде так —
Згине гвалт, відродиться кохання.
І поля поразок і звитяг
Знов росою вимиті й охайні.
Люба Земле! Грішна і свята!
У долоні жадібно приймаю
Стежкою сповитий пружний стан
І цілую в усміх небокраю.
Вузол розпустився, і пасок,
Стегнами ковзнувши, сповз додолу.
Щезло все. Лишився тільки крок
Стежкою, що стала зватись Доля.