1
Не дивуйся (дивуйся!), коли прочитаєш знов
мої сповіді. Це – не лист (той останній був, в травні).
Ти співаєш краще від Стінга, знаєш багацько мов,
отже це – захоплення учениці, що знала тебе удавні.
Це – якась незвична, позаеротична жага,
можу з іншим кохатися, бути смішною, дурною –
ревнувати, страждати, ділити шматок пирога...
А проте, після смерті я б хотіла бути з тобою.
Це – любов, від якої тікають кудись на той світ,
крають вени, стрибають униз головою,
пишуть п’єси-повчання нащадкам у рід і рід...
Після смерті хотіла б я бути тільки з тобою.
Там хіба є так само дощі, Москівшина, шлях
у неділю до залів, де всюди – самі приїжджі,
де тривають безвічно і мають шалений аншляг
„Rainman”, повітряні змії та „Останнє танго в Парижі”...
2
Любий! Вмираю, а ще не збігло й півроку.
Що буде далі – не вкаже жоден чаклун.
„Любий“ зроню – ім’я твоє тисяча лун
ніжно вплітають у тишу стобарвну, стооку.
Ані півкроку не зроблю, мов нежива:
зимної ночі солодко мрію плекати,
мрію про зустріч, й легко її налякати –
сон, чи не сон, де усі сьогосвітні дива.
О як вбиратиму дім де ся стрінемо ми
(ніби вмиратиму скоро): ліжко широке,
срібні фонтани стануть серед пітьми,
флейти, тимпани, тюльпани, містраль та сірокко.
Більше краси та ошатності! Смерть загребе
рано чи пізно тіла наші дивної вроди.
Заки ж я гину з розкоші і насолоди
знати тебе, пам’ятати, чекати тебе!
1990