Флейта, Револьвер та iншi...

(за В.Маяковським. Адаптація)


За всіх вас,
Покоханих мною і в мене закоханих,
Тих, кого боронить від мене лиш крига,
Судин розірваних кров полохану
Я підіймаю мов келих пива.

Я часто думаю -
Може й краще
Поставити крапку кулі,
Бо це -
          сьогодні я
У мозкових хащах
Даю востаннє свій концерт.

Пам’ять!
Кинь попід ноги
Всі мною зірвані дів плоди.
Це остогидла дорога.
В ній не знайти мети.

Закинь-но мозку на стріх
Закоханих нудні похмілля,
Лий із очей у вічі сміх,
Вдягни цю білу ніч весіллям!

Най вже мій мозок забув, де рейки,
Най мої очі скажені, не ті,
Сьогодні я гратиму на флейті,
На власному хребті.


        *    *    *

Бруківкою вулиць пошукаю сховища
Це пекло ховаючи, куди піду ще?
Якому небесному Андруховичу
Вигадалася ти, проклятуща?

Святу твоєму вулиць мало
Цей карнавал з’їсть і сонячний промінь
Ба що мене!
                     Я думок, наче кави,
Так перепив, що вже тріснули скроні.

Мені,
Дивотворцю всього батярського
Самому на свято
                            вийти нема з ким.
(От візьму зараз і...)
Кров’ю зчервоню каміння Пекарської,
Сховаю лице під смертельну маску.

Ось я брехав все:
Кричав,
               що Бога нема.
А Господь таку
                          із пекельних зграй,
Що перед нею тремтить гора,                         
Вивів і велів:
КОХАЙ!

Бога то тішить,
Під небом у відчаї
                               людина гине
Слабка і зневірена вештається.
А богові що?- ганяє чаї
ще й шкіриться: мовляв, постривай, СКОТИНО!
І це все він,
Це все він прирік
Щоб не здогадались хто ти
Законний дається тобі чоловік
І на рояль буденні ноти

А я, замість всього, до рання богового,
Поки тебе кохати повели,
У метушні
                   крик в рядки викарбовував,
Мов божевільний ювелір.

В карти зіграти б?
Вином би вимити горлянку серця вогку?
Не треба тебе!
Не хочу!
Все одно
Я знаю,
Що скоро здохну!

Якщо правда, що є ти,
Боже,
Боже ти мій.
Якщо ковдру зірок ти зробив,
Якщо того болю
Щоденні ножиці
Тобою точені, Господи!-
Вдягни ланцюг суддівський,
Чекай мого візиту,
Моя черга за списком.
Слухай,
Всевишній інквізитор!

Рота затисну,
І навіть писку
Не випущу з губ прозорих.
Зв’яжи мене на кометі, на гриві кінській
Й роздери на шматки об зорі.

Або ще й так:
Коли згине моє тіло нице,
Та піду на суд твій
 Із виглядом ченця
                                зроби
Чумацьким шляхом шибеницю
Повісь-но цього злочинця.

Роби як знаєш –
Хочеш – четвертуй,
Я сам тобі, праведний, руки вмию з пошаною.
Тільки чуєш ! -
Забери в мене ту ,
Яку зробив моєю коханою!


Бруківкою вулиць у пошуках сховища
Це пекло ховаючи, куди піду ще?
Якому небесному Андруховичу
Вигадалася ти, проклятуща?

       *     *     *

І небеса,
Що у смогах забули блакить,
І хмари, обшарпані біженці, справді,
В моєї останньої любові мить
Червоно,
                сухотно я їх вияскравлю.

Радістю вкрию волання скопу
Тих, що забули домівки прихисток.
Люди,
           Слухайте!
                             Вилазьте з окопів!
Після вже будете битися!

Навіть якщо,
Від крові хитаючись, мов Бахус у танці
П’яний бій іде, –
Слова любові послаблюють страх.

Милі германці!
Я знаю –
Гетівська Гретхен
                              на ваших вустах.

Француз
Усміхаючись на списах гине,
Із посмішкою розбивається підстрілений авіатор,
Якщо у спогадах зрине
Твій поцілунок, Травіата.


Та я до рожевих втіх,
Які століттями смокчуть, чую гиду –
Сьогодні лягайте до нових ніг –
Тебе співаю
Намальовану,
Руду.

Можливо від днів оцих,
Жахливих, наче списів вістря,
Коли від століть борода сива стане,
Залишимося тільки
Ти,
І я,
Що кидається навздогін за тобою містами.

Будеш за море продана,
Сховаєшся у ночі в норі –
Я в тебе вцілую крізь тумани Лондона
Вогняні вуста ліхтарів.

У спеці пустелі постелиш каравани,
Де леви воліють крові вогкої.
В пилюці, вітром рваній,
Підставлю Сахарою гарячу щоку я.

Усмішку в губи закинеш з певністю;
Дивись –
Тореадор – краса яка!
А я поцілю в тебе ревнощі
Вмираючим оком бика.

Покрокуєш містом, слизько,
Подумаєш –
Опинитись внизу би –
Це я під мостом Ельбою розлився,
Кличу,
Шкірю гнилі зуби.

З іншим запалиш авто двигуни,
Й за місто шмигнеш в полум’ї.
Це я, залізши високо туди
Місяцем вию, чекаю,
                                      голенький.


Якщо  ж сильним
                              знадоблюсь я :
Накажуть –
                     себе на війні вбий !
Останнім буде
                        твоє ім’я
Струмочком крові на синій губі.

Корону матиму?
                            Діряву свиту?
У бурі життя приборкаю вали...
Я рівний кандидат і на володаря світу
І на
      кандали.

Доля царя на мене чатує?
Твоє личко
на золоті моїх монет –
Звелю народу : вичекань.

А там де тундрою світ виліняв,
Де з Аквілоном в річок танець,
На ланцюгах видряпаю ім’я Лілине,
І ланцюг розцілую, каторжний бранець.

Слухайте ж, в цю мить,
Ті, що забули неба блакить,
Вишкірились,
Звірі наче!
Це, може, останнє у світі кохання
Рум’янцем
                   сухотного плаче.

       *     *     *

Сьогодні тільки-но до вас зайшов –
Відчув –
У домі нема ладу.
І щось ховав твого плаття шовк,
І у повітрі чувся запах ладану.
Bist du gluck, mon amour..........?
Холодне „Очень”.

Збентеженням розбитий мого розуму мур.
Я в лихоманному відчаї мружу очі.

Послухай,
Все одно
               не заховаєш трупа,
Цілять в голову слова, мов кулі-зерна.



Все одно
               твій кожний м”яз,
                                              мов у рупор,
Волає:
           Померла! Померла, Померла...
Ні!
Дай відповідь,
не бреши –
Як такий піду проти ночі я?

І мовби дві могили душі,
Вирились на твому обличчі очі.

Могили все глибшають,
                                        нема дна там.
Здається,
                впаду із помосту днів,
Я душу над прірвою натягнув канатом,
Жонглюючи словами, хитаюсь на нім.

Знаю,
Кожен за жінку платити мусить,
Нічого,
            якщо ще поки
Замість шику паризьких суконь,
Вдягну тебе в дим й тютюновий попіл.

Любов мою,
                     як апостол в часи оні
Сотим й тисячним пронесу шляхом,
Тобі у століттях вготована корона,
В короні вірші мої
                                 веселкою судом.

Радій!
Радій!
Ти доконала!
Крім тебе не маю справ,
Якби у Львові були канали,
Я б кинувся у воду з моста.

Губи дала,
Крижана до благання.
Торкнувсь я їх і застиг,
Наче цілую в покуті губами
В холодних горах монастир.



Гепнули двері,
                         зайшов він,
Радістю вулиць вподобаний.
Я
    у воланні розбився надвоє!
Крикнув йому:
„Добре!,
Я геть піду,
Добре!
Вона ж хай живе з тобою!

Ганчір’я наший їй,
Тендітні крила в шовках очманіли б!
Дивись, щоб не кинула!
Каменем на шиї
Накинь дружині своїй перлини!”


        * * *
Забуду число, місяць, рік,
Закриюсь самітник із аркушем паперу я .
Просвітлена стражданням слів –
Творися,
                нелюдська містерія!


Ох, ця ніч!
Відчай на собі стягнув щосили.
Від плачу мого і реготу
Морда кімнати перекосилась.

У муках
Перед тою, яку віддав,
Від безсилля я впав на коліна.
У короля Альберта,
Що загубив всі міста,
Порівняно зі мною зірка щаслива.

Золотіться в сонці квіти рути!
Веселіться стихії в чужій душі!
Хочу я однієї отрути –
Пити й пити вірші.

Серце вкрала,
Всього його позбавила,
Вимучила душу, видовбала.
Прийми цей дарунок, кохана,
Мила,
Більше, мабуть я нічого не вигадаю.

В свято фарбуйте клітини днів,
Вершися розп’яттю рівна містерія.
Бачите –
Цвяхами слів
Прибитий до паперу
                                      Я!