БОЖЕВIЛЛЯ
Що повинна я почути?
Ну чому мовчиш, кажи.
В моїх вікнах, в снах забутих
Тільки мрії - міражі.
Ти спробуй, мріяти навіщо.
Лиш кілька слів… прості слова…
Та іноді від слів не смішно.
I обертом йде голова.
P.S.:
А в божевільні купа вільних місць…
Та не для тих, чия дурість лізе в очі…
Вони для нас, чия хвороба є САМОТНІСТЬ
Від слів кількох, простих посеред ночі…
2009
"ЛІЛОВИЙ СНІГ"
Це було наче дуже давно,
Як в старому смішному кіно.
Ми з тобой цілувались при всіх
І падав сніг. Ліловий сніг.
Я складала в вірши слова.
Ти мені дарував свій сміх.
Та лишила собі сама
Ліловий сніг.
Я на цвинтарі своїх надій
Лишу місце для мрій моїх.
Хай над ними лунає сміх
Та кружляє сніг. Ліловий сніг.
***
З холоду в жар. З подиху в біль –
Все що було забрав ти собі.
Воно мало би сенс в моєму житті,
Якщо би не ти.
Намагаюсь збагнуть, розумію.
Та позабути не вмію.
А вертатись - недобрий знак.
То йди, якщо повернути ніяк.
Від себе не втекти
І мене не сховає срібний дощ,
Що з дахів старовинних змиває
Останню надію – мою любов.
Парує бруківкою, нагадує знов
Концентровану мою любов.
Мабуть з часом усе мине.
Та не буде у місті тебе та мене.
Лише ті ж нефарбовані рами
Та старовинні брами…
Тільки сонця у небі нема –
До міста прийшла зима.
З жару у холод , із подихом біль.
Тільки минуле не вернеш собі.
З часом минеться –зітліє в душі.
Лишаться спогадом мої вірші.
* * *
Сумно мені… Очі твої навпроти.
Сумно мені… Чую твій стиснутий подих.
Сумно мені… Я відчуваю дотик
Рук твоїх, ніжних таких.
Краплі по склу. Холодом, наче в душу.
Я не хочу, але ти кажеш, що мушу йти.
Вибачу я. Вибачиш ти.
От побачиш, все пробачиш.
“Я ТЕБЕ ХОЧУ!”
Краплі стікають з волосся на очі.
Ми же з тобою ледве знайомі.
Падає дощ в мої теплі долоні.
І ми стоїмо в дощовому полоні.
Радіо тиху нам пісню шепоче.
І я дивлюся у твоє обличчя.
Я відчуваю, як ти мене хочеш,
Та бачити тебе так близько незвично.
Ну то скажи мені, стань необачливим!
Я же поїду і ми не побачимось.
Та я залишу твій голос із ночі
Що прошепоче “Я тебе хочу!”.
* * *
Відгукнись!
Крізь темряву ночі у снах,
Крізь завісу дощу у сльозах
На моїх очах.
Повернись!
Бо без тебе пустує життя.
Бо без тебе воно забуття.
И лунає скрізь:
Відгукнись! Відгукнись! Відгукнись!
* * *
Я так сумую за тобою!
Лиш я так можу сумувати.
Мій день новий, хіба ж він вартий,
Щоби без тебе зустрічати.
Ще не повернуті борги,
І юність не забута, сниться,
А за вікном ідуть дощі
І вітер виє, мов вовчиця.
А я сумую по тобі!
Сумую, як за небом птах.
І щоб не рвалося з грудей,
Стискаю серце у руках.
* * *
Я твої поламала піщані замки,
Мої вітром розвіяло повітряні...
Ти, можливо, своїх ще збереш уламки,
А мої розлетілися неслухняні.
* * *
Ти чуєш, без тебе сумно.
Мовчання твоє нестерпне!
Жалітись не дуже розумно,
Бо спокою це не поверне.
Крізь вікна нічого не бачу –
Туман застилає очі.
Загублена вранці вдача
Блукати буде до ночі.
Мої сльози солоні і терпкі.
Із снів моїх прошу зникни.
Мовчання твоє нестерпне.
Але я і до цього звикну.
* * *
Дивлюсь у вікно, а там сходить сонце.
І вже давно в моєму віконці
Дерева голі. Старі тополі.
Я сяду в авто і поїду за сонцем.
Буду дивитись в інші віконця.
Там місто велике.
Там люди ворожі.
Там очі забуті.
А ми такі схожі.
Та я не сумую, вже не допоможе.
Я просто постою… Ти не зі мною.
"ТИ ТІЛЬКИ РОЗУМ НЕ ВТРАЧАЙ..."
Ти тільки розум не втрачай,
Можливо, я тебе не варта
Та бігала б крізь молочай
до тебе в рай
Туди, де шаленіє ватра.
На твій вогонь, що є вночі
Стежин знайомих я не знаю,
Та маю ледь помітний слід
Спочатку ночі і до краю.
Легкими кроками в пітьмі
Я входжу в дім, немов примара,
І розчиняюсь в глибині
Твоїх очей, як в небі хмара.
І доки мовчазна луна,
Втомившись, нас спостерігає,
І доки хвиля берега
Свома цілунками вітає,
Я неслухняна в цьому домі -
Не гостя і не господиня
Я наче іскра над вогнем,
Чи сивий дим, що в небо лине.