Бабине лiто

   
Ще в золотiї шати не вдягалась Осінь,
В зелену косу не вплела червону стрічку,
І в дзеркало води дивилась з неба просинь,
Та навивала чари на смерічку.
Вона ж собою милувалась з кручі
В нiжнозеленому вбранні, що мала в літо.
Хоч сонце не пекло вже так болюче,
Їй мріялось - завжди буде тендітна.
Та бабине літо вiдчайно коротке.
Останнє кохання таке є солодке,
Надії на літо, неначе примари.
А з пiвночi вітром насунуло хмари.
Морозом вдарило, немовби в серце крисом.
В навалі шквал зірвав цупкеє вбрання.
Була не в змозі захиститись лісом,
Бо вибігла далеко за коханням.
А сонце виглядало так зрадливо:
- Чи ще стоїть? Чи, може вже зірвалась? -
Вона ж незламана тепла лише просила.
Щоб рани гоїлись смолою заливалась.
Та бабине літо вiдчайно коротке.
І сонце на зиму таке є холодне.
Кохання на осінь - погана приміта,
Бо дуже коротке вже бабине літо.