Коли ти востаннє слухала мене?
Крізь темряву миготіло світло тонкими стрічками місячного дотику. По воді повільно плив човен… Човен мрій моїх пливе, десь далеко лине пісня… Трохи загадкова і журлива, як останні обійми, коли знаєш, що це прощання і солодко від того, і боляче нестерпно. Поглинає тихий сум якогось жаданого спокою, ти танеш в ньому, а він з батьківською турботою приймає твою стомлену від молитов душу у вир каяття – в дивний світ химер і містерій. Де немає сенсу вдавати, бо кожна твоя фантазія – то є дійсність. Реальність випливає з матеріальності думок, кожна з них провокує на дії, бажання щось змінити, відтворити щось з таємничого та глибинного, так відчайдушно прихованого. Це цілісний світ – вистава, яка в кожну мить може перенестися з фойє у темряву, чи на денне світло, чи на аркуш паперу…
Гнучка…спочатку підвладна і гнучка, наче дика тварина, звивається зміїними кільцями і розтинає повітря своїми різкими рухами, а воно дзвенить…гнучка думка…
Темна кімната, бліде підборіддя, освітлене прожектором. Трохи гостре, гостре. Знаю, що вона пручатиметься, до останнього подиху пручатиметься. Вона лежить. Зіниці розширені, заглиблені у всесвіт думок, погляд далекий – безнадійно втрачений. Навкруги попіл спогадів минулого. Ще миті і вона стомлено закриває очі, здається чорні, як ніч, як її думки…
Парк. Осінній тихий парк. Голі дерева. Гілки їх йдуть у нестримну височінь, немає їм кінця, як немає прощення і спочинку. Вона сидить. Чорні рукавички. Самотня. Думає, як опинилась вона в цій пустці розчарувань.
Цікава людина, що ні до чого не прагне, коли життя спинилось на якийсь подих і не бажає бігти далі. Стомлена людина, непокійна, як твір, розбитий на рядки та коми, коли за чорнилом не вбачаєш суті.
Просто дивлюся у похмуре сіре небо, цікаво, коли пауза байдужості розтягнулась не в миті, чи роки, коли вона довжиною з життя…
Театр. Дивне дійство. Вона – творча, запальна, загублена. Пише… Папір летить зі сцени, як спалахи не бажаних думок, коли їй вистачить? Ніколи, вічне самовдосконалення, потяг до ідеалів. Як важко жити з думкою, що вона ще нічого не написала, жодного рядка, вартого чиїхось почуттів, страждання, жодного слова, яке б спонукало на вчинок, відтворювало щось справжнє всередині, хвилювало… наче натхненна муза працювала марно, породжуючи лише думки-метелики, варті життя лише однієї миті, до приреченої страти їх поверхневості. То великий біль – спрагло відчувати, але безталанно передавати, коли жадаєш вихопити миті, та зробити їх вічними, та не в змозі відтворити катуєш себе не реалізованою пристрастю, коли вона катує зсередини своєю нестримною красою.
Та вона ніколи не була довершеною формою: окремі зліпки силуетів носу, очей, чола, кінчиків пальців, грудей, колін – та це не жінка, це клапті особистості – але це не відповідь на питання, ще не відповідь. Вона не знайшла себе, заплутавшись в дзеркалах мрій і реалій, втратила на хвилину відчуття межі. Химерний світ кликав всередині, не бажаючи зважати на дійсність…
Мовчання… ти – ще не відповідь…
Прірва відчаю
Я довго плакала, але біль не вщухав. Не відпускав вже в котре, пекельний…Це наче хвороба, наче якась мана, в яку я стрімко падаю у ці свинцеві миті. Було важко, та якось по-іншому, все було якось випадково, поверхнево, сумно. Я просто відкрилась, була стомлена і зціплена певний час, та зкам’яніле сумління не витримало. Хотілось падати чи вмерти. Смерть здавалась такою реальною, як чорна до сліз прекрасна наречена, що тихою ходою входила у мої сни, і лячно ставало від її шепоту і солодко. Вона здавалась такою легкою, як постріл у вічність, в нікуди. Коли малюєш кінець, як звільнення. Іноді здається, що ти так стомилась, зблідла, бідно дитино, і загубилась. І ніщо не врятує з тої пітьми. На мить спиняєшся у пошуках відповіді – та марно все, одна ніч навкруги. І так болить, що хочеться на клаптики розсіятись, відчути кожну клітину. Ти не в змозі утримати цієї від тієї ритуальної жалоби, коли на мить лягаєш у труну, як храм супокою, і мариш прощенням. Коли той біль пекельний і прекрасний водночас, тягне у чорні тенета, та не відпускає.
Але минає час, і сум минає, знаходиш нові цілі та пріорітети, йдеш на одвічний компорміс з самим собою. Та живу я в якомусь дивному світі, де всі мучаться, як в пеклі, кожен по-своєму, і бояться щось змінити. Де люди, наче звірі, спраглі до чужої біди. Кожен ладен вирвати щомиті твої мрії, розчарувати, вирвати серце. У світі, де кожен робить боляче. І неможливо уникнути цього закону, що змушує ставати жорстокішим. І кожна краплина цього дивного, химерного світу – то чиясь виболіла мить, стомлена надія, що можливо отримає утопічні білі крила, коли знеціниться, коли байдужість подолає віру. Світ, де всі живуть надією, не прагнучи на її втілення, бо так жити легше. І мариться мені, що наче з іншого я світу, наче усі ми з іншого, бо немає місця в цій смуті тонкощам, натхненню, чистоті. Тут створювати примушує лише неможливість тримати в собі всю ту пустку, і ти мусиш вивертати її на папір, бо інакше збожеволієш. Коли в якусь хвилину істини забажаєш втекти, - та марно, бо всесвіт цей, як пастка, що закохує тебе в це пекло, і вже ніколи не відпускає, ніколи…
- ти коли-небудь слухала тишу? Сьогодні вона мовчазна, ти помічала?
- Це ж тиша…
- Справді?
- Так тиша…ти дивна…
- Ні
- Тиша не породжує звуків, ніколи
- Як самотність не породжує радість, а біль не дає спасіння?
- Можливо
- Ти дивна
- Чому?
- Ти не бажаєш чути, і не чуєш звуки тиші, вони гучніші, ніж ти вважаєш. Бо звук – це ще одна тиша, породжена безліччю тиш, голосних, стомлених, нових, репитуючих тиш…
- Як спокій, породжений безліччю почуттів?
- Як спокій… бо в кожній краплині страждання ще жевріє надія на спасіння, бо кожна з митей стабільності – то неминучий відлік до години падіння старого, бо такий закон розвитку…
- Ти розумієш мене хоч інколи?
- Ні
- Чому?
- Бо я не чую твою тишу, яку ти не прагнеш зрозуміти…
- Хіба я мовчу?
- Надто тихо мовчиш, як для людина, що шукає відповіді, та не знаходить їх…як для втраченої ти надто багато вже зрозуміла, і надто сильний голос тієї тиші, яку ти прагнеш приховати, наче мертву…
Переродження( початок)…єднання
Пустеля. Сліпота. Німота. Нічого не чутно – мовчазна пустеля. Щось жевріє всередині, та таке ірреальне, що не сила зрозуміти ту дивну мову. Воно б’є по скронях та звільнюється, виходить назовні виваженими, важкими краплинами. І провокує…цього вже не спинити, все змінюється… якісь очі не ті, волосся інше, щось народилось всередині, що досі покірно мовчало. Ворушиться, шепоче, все відчутніше… кричить, ой господи, як кричить нестерпно, ламає межі всі… таке глибоке, що віддає дикістю, божевіллям… думки шаленіють, нові, роз’їдаючі.
Сумніви – спочатку ознака розуміння, коли аналізуєш, прагнеш осягнути, але згодом питань стає все більше і ти вже не маєш місця для відповідей тих і в якусь миті ти розумієш, що стрімко намагалась встигнути за чиїмось думками, прагненнями, що ця течія – то не твій шлях…в моїх розчулених грудях, неначе цвях….немає сенсу, бо ти ставиш під сумнів сам його пошук. Образи ростуть, інформації стає все більше і ти на мить знесилена спиняєшся, бо вир той несе тебе у далечінь…все, наче сон…але ось блиск, що відверте та очікуване.
Все змінюється, спадає мана і якесь дивне відчуття б’є по грудях і моторошно, і солодко від того. Бо це зміни…чи на краще, чи ні – то вирішувати часу, та ти вже наче сп’яніла, не відмовишся від того відчуття, бо воно дарує звільнення, від стереотипів, від жалю до себе, від страху, дарує справжнє відчуття дійсності. Ти шукаєш відповіді не для самоствердження, а бо це стає нав’язливою думкою. І це вже не спинити…
Це наче наркотична речовина, що зайшовши в судини раз, назавжди залишить те відчуття. Бо біль минає, сум минає, але відчуття змін – воно вічне. Біль – це прірва однієї людини, але коли він переростає в щось більше, щось масштабніше, поза межею якого лишатись не можливо, то воно, те відчуття пригнічення породжує нову віру і єднає. І втриматись, лишатись осторонь неможливо, бо це відчуття того зв’язку, це миті від яких стає спочатку тепло, солодко, а потім гаряче, гаряче від сліз радощів і щирості, що течуть не з очей, а з душі. І серце крається нестерпно, і знає, що того не спинити. Та мучиться воно з насолодою, бо цього звільнення чекало так довго, того відчуття свободи, відвертості. Коли в одну миті сірі цеглини чужих стін та облич стали рідними. Коли не відчуваєш тієї задухи, прагнучи знайти хоч щілини, для ковтка повітря – ні… цей простір здається безмежним, простір свободи, бо це вже не просто квадратні метри – це прірви сердець. Це відчуття, коли страхи лишають, і мерехтіння кожної надії створює суцільне світло .
В такі миті не можливо створювати без натхнення, бо тішить тебе кожен погляд і милує серце кожна посмішка... і відчуваєш, як зміни б'ють по скронях…Час, вже час…
Остання зустріч з ним( спогад)
Я відчувала, як поступово вимальовуються мої лінії, як очі проступають крізь повітря, як воно коливається під ритмічним биттям серця. Силует спини, руки – все стає реальнішим, я наче матеріалізовувалося в теперішньому крізь минуле. В душі тихий сум. Глибокий сум, бо я йшла стежкою власних спогадів.
Дивні відчуття…коли він мовчав, коли ти мовчав, мені здавалось, що так мало бути, мені часом боліла, та я не зважала. Ти малювався мені чимось чудернацьким, моїм поводирем по Всесвіту, наче лише з єдиних вуст лунала істина. Та я не помічала своєї цієї сліпоти, тих кайданів почуттів. То був крихкий час. Я тоді її вперше відчула, яка глибока та печера бажань і мрій, вперше відчула, як високо злітає душа, і як невпинно крила за спиною стають легші і ти здіймаєшся…мені хотілось створювати, то був пошук, якесь ейфорійне відчуття лину до світла, наче все лишало мене і було лише почуття…світ малювався мені барвами емоцій, і те відчуття непереможності, нездоланної внутрішньої сили, та певності, що ми житимемо лиш до тієї миті, коли кохання б’є по скронях. Вперше відчула залежність, від якої паморочилось в голові.
Колись…скільки часу сплинуло, скільки думок, страждань, скільки бруду, скільки чужих очей, відчайдушних дотиків…. Я вже майже не пам’ятаю тебе, лише те відчуття…незбагненну стрімкість, легкість та натхнення…тоді дійсно не бажала розуміти кінця тебе, кінця мене, кінця нас…
Я все пам’ятаю, все…
Та смута моя не за тобою теперішнім, бо я не знаю, хто ти зараз. І лише в миті, коли серце стискається так, що скавчати хочеться і те божевілля катує, я на мить обіймаю тебе минулого і стає легше…
Все минуло
Але я полину від тебе, полину, бо вже час… у далечінь нових розчарувань, за новими перлинами у намисті жалю, щоб лиш миттю пізніше під колискову моєї рудої нареченої самотності, тихо спати в її обіймах та втішати спогадами зранене серце… полину…
За брамою часу
Країна відчаю – це містерія, що робить нас сильніше, вона змушує опиратись, віднаходити себе знову. Хай називають єретиками тих, хто вірить, що диявол катує душі муками, лишень, щоб серце линуло до Бога, та лише з пекла народжується рай, темрява породжує світло, до первинної прозорості якого можна доторкнутись лише через бруд. Чужі істини сірі та неправдиві, бо вони – крила, змарнівші під шепотом часу. Мить відвертості – це народження, не нагадування, а саме переродження – революція стереотипів та переосмислення, бо лише воно веде до цілісності та розуміння. Баланс діаметральних протилежностей: пристрасть, загартована болем, бо лише так дано відчути цінність того блаженства, тільки так боїшся його втратити, усвідомлюючи, що кожної миті та неконтрольована ніжність може лишити тебе на самоті, у випробовуючій тиші… і кожну хвилину, коли серце стискається – воно живе. Відчай – чорна пов’язка на очах перед стратою, коли всі думки зводяться нанівець – все у кінці, у неможливості втечі від дійсності. І під марою тою очі звикають, і серце звикає: до сірих облич, до буденності, відгородження від світу – і присмак гуми у всьому.та тільки перед останньою секундою спадає та облуда і світ постає справжнім, в безлічі аспектів, що ховались в серці раніше… лишень би очі усвідомили це вчасно – до страти, до миті, коли коло болю зачиниться , і ти не відчуватимеш межі між реальністю та фантомом. Лишень би не впасти у прірву божевілля, коли сльози – це не чорні пасма на білому тлі, а коли життя – змарновані блискавки посеред порожнечі. Коли стаєш в полоні мрій прозорою, наче крига і танеш…це страшна містерія. Страшна, бо дає найреалістичніше відчуття дійсності, найкращу підробку справжнього. Простіше відрізнити чорне від білого, чим не заплутатись у відтінках сірого. Спрага до втілення бажань – перший крок до тіней, вона породжує модельовані ситуації до їх втілення, коли душа вдовольняється начебто пережитим. І ти блукаєш, щось відбувається, а пустка стає лише більшою. У ту мить ти вже не знаєш напевно, до чого прагнеш, просто блукаєш країною казок…
Слабкість в залежності, в залежності від будь-чого – від своїх фантазій, переконань, від речей, слів. Залежність не дає об’єктивності. Фанатизм не припускає можливості помилки в своїх твердженнях. Слабкість в підкоренні своїм емоціям цілковито, повстання проти всього світу – перший крок до самообмеження, до заперечення…
Та лише відчувши тонку кригу можливо переконатись, що мить тому під тобою був справжній ґрунт. Кожна мить спілкування – можливість пізнати себе, віддзеркалення… кожна прожита мить – розвиток, спостереження, вивчення, переродження – зміни…
Вічний пошук… стрибок через відчай в оманливе світло пізнання, хто знає, можливо за ним ще одна прірва, а можливо, - жаданий спочинок ….
Але настають миті, в які не маєш права сумніватися, коли маєш бути певним, сильним. І від думок цих напруження зростає, і це переродження свідомості. Це миті, коли пустелі об’єднуються у безкраї простори. Це трагедія і перемога однієї людини і загалу. Це революція переконань, це спраглий дотик до звільнення…
…..небуття
Свобода
Тиша…
Тиша…
Порух – перший порух…
Неосяжність, легкість…
Певність…
Політ…
Епілог
Темна кімната. Я тихо йду дорогою у вічність. Це не можливо описати, просто крок за кроком опановую ту дивну ходу…
Чому я не чула тишу? Чому я тебе не слухала?
Не бажала чути…
В тобі є багато таємничого, що дозволило б поглянути на світ інакше, на нього, на себе… в тиші є дивацтва, те, що породжує уява, фантазійні втілення, стомлені в нашій печері мозку. Вони, наче темні звірі, прикуті кайданами, яких боїмося понад усе. Але вони шепотять, по цеглинах будують наш внутрішній світ, надають йому індивідуальності, відрізняють… та наче блазні, прагнемо приховати, скуті власними жахами та суспільними межами.
Як іноді хочеться стати тендітною, вільною, відчувати себе гнучкою, відчувати себе матеріальною, а не примарою. Та давати собі жадані відповіді. Як іноді хочеться бути думкою, необмеженою, істинною, що наче відголосом тиші, розірве замкнене коло порожнечі і відтворить світло. І поверне бажання мріяти, лишатись сам на сам зі своєю ілюзією, до якої час від часу можеш торкнутись, щоб відчути своє справжнє обличчя, осягнути простори мислення. Це варте того, щоб відчути, що буденна сірість – це не реальність, а тільки ілюзія, яка змінюється при найменшому поруху думок…
Я йшла дорогою вічності, лишаючи позаду браму химерного краю…